Поезії

До тебе — навпростець

Вже осінь, осінь… Мальви тужать…

І дні біжать, мов на коні.

В тумані сонце очі мружить,

А дні осінні — не ясні.

Кричать дощі чаїнокрило,

І непорочність в небесах.

А осінь мчить, немов на крилах,

Он явір стогне, як васаг…

Вона вже диха, важко диха,

І близько так її лице…

Але кому скажу я тихо

У самоті тепер про це?..

Лишились спати жовті зорі,

І місяць в небі, мов зачах…

А ночі тихі і прозорі,

І не потрібна нам свіча…

Назустріч дні біжать, мов коні

По

нашім ветхому мосту,

А я в полоні на балконі

Від серенад твоїх росту…

Рукою гладжу я тумани,

Між крон кленових вітерець…

А я крізь плач, жалі, обмани

До тебе лину — навпростець…

До самої себе

До самої себе — і мокро, й слизько,

До самої себе — і далеко, й близько,

До самої себе — крізь вітри і терни,

До самої себе — вітер не поверне…

До самої себе — йду я спозарання,

До самої себе — через покаяння,

До самої себе — горами крутими,

До самої себе — через літа й зими.

До самої себе — тихою ходою,

До самої себе — снігом і водою.

Якщо ж заблукаю серед зір і неба, —

Може, хоч на старість я дійду до себе…

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (1 votes, average: 5,00 out of 5)


Сейчас вы читаете: Поезії