Г. А. Ахматова
Звичайно найбільше гостро тема Батьківщини встає в літературі в періоди війн, революцій і т. п., тобто тоді, коли людині необхідно зробити свій моральний вибір. У російській літературі ця проблема стала найбільш актуальної на початку XX століття, чому сприяли кілька революцій, Цивільної й Першої світової війни.
Нова ідеологія, що принесла із собою революція, була неприйнятна для багатьох людей як старого, так і нового поколінь російської інтелігенції.
Ахматова із самого початку не прийняла революцію й ніколи не міняла свого відношення
Цілком закономірно, що при таких політичних подіях виникає проблема еміграції, що дійсно сильно торкнулася Росії в першій половині XX століття. Багато поетів, письменники, художники й музиканти, близькі Ахматовій, виїхали за кордон, назавжди покинувши Батьківщину.
Не з тими я, хто кинув землю на розтерзання ворогам. Їх помсти я не почую, їм пісень я своїх не дам. Але вічно жалюгідний мені вигнанець, як ув’язнений, як хворий. Темна твоя дорога, мандрівник, пахне хліб чужої…
1922 р.
Ахматова не засуджує тих, хто виїхав, але й чітко визначає свій вибір, тому що для неї еміграція неможлива:
Мені голос
…Але байдуже й спокійно руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої не опоганився скорботний дух.
1917 р.
Але батьківщиною у віршах Ахматової є не тільки Росія, але й Царське Село, Петербург, Слепнево. Вона описує місця, дорогі насамперед їй самій, свою батьківщину; але проте ці автобіографічні риси не вириваються із загального контексту проблем, що зачіпають поетесою. Вона розглядає свої особисті враження й переживання, зіставляючи їх із загальнолюдськими.
В Ахматової багато віршів, присвячених Петербургу — Петрограду — Ленінграду, місту, з яким так тісно була зв’язана її доля.
І ми забули назавжди, укладені в столиці дику, озера, степу, міста і зорі батьківщини великої. У колі кривавому день і ніч мліє жорстока знемога… Ніхто нам не хотів допомогти за те, що ми залишилися в будинку, за те, що, місто свій люблячи, а не крилату волю, ми зберегли для себе його палаци, вогонь і воду…
У віршах Ахматової Петербург — це не символ чогось, це саме місто: «…Ми зберегли для себе його палаци, вогонь і воду…». Хоча в деяких віршах він може бути й символом Росії в конкретний момент часу, коли на прикладі одного міста показується доля цілої країни або епохи. Рядка з того ж вірша «Петроград, 1919»:
Інша наближається пора, вітер смерті серце студить, але наш священний град Петра мимовільним пам’ятником буде.
1920 р.
Ахматова розглядає події в Росії не тільки як політичні, але й надає їм всесвітнє значення. І якщо в О. Блока в поемі » Дванадцять » революція — це розгул стихій, всесвітніх сил, то в Ахматової це — кара Божа. Поетеса звертається до біблійних джерел. Наприклад, вірш «Лотова дружина» :
І праведник ішов за посланником Бога, Величезний і світлий, по чорній горі. Але голосно дружині говорила тривога: Не пізно, ти можеш ще подивитися На червоні вежі рідного Содому, На площу, де співала, на двір, де пряла, На вікна порожні високого будинку, Де милому чоловікові дітей народила… Ахматова виправдує її вчинок:
Лише серце моє ніколи не забуде життя, що віддало, за єдиний погляд.
Це не просто біблійна притча, перекладена на вірші, Ахматова порівнює долю своєї Батьківщини із Содомом, як пізніше з Парижем у вірші «У сороковому році»: «Коли ховають епоху…» Це не смерть Петербурга або Росії, це смерть епохи; і Росія не єдина держава, що осягла ця доля. Все закономірно: у всього є свій кінець і свій початок. Адже будь-яка нова епоха починається обов’язково з катастрофи старої.
Можливо, тому у віршах Ахматової є й світлі ноти, що передвіщають народження нового часу.
1929 р.
У поемі «Реквієм» Ахматова продовжує свій поетичний прийом, вбудовуючи свої автобіографічні переживання в контекст цілої сучасної епохи. Поема так і починається:
Ні, і не під далеким небозводом, і не під захистом далеких крив, — Я була тоді з моїм народом, там, де мій народ, до нещастя, був.
1961 р.
Знову ж вона вертається до проблеми еміграції й указує на те, що для неї немає й не було іншого виходу, як тільки залишитися на Батьківщині разом з усім народом.
Поема присвячена трагедії матері, що втратила сина, і знову Ахматова вирішує її характерними для себе художніми засобами. Вона описує себе й свою трагедію, але зіставляючи її із трагедією всіх матерів, що стоять із нею зараз у цій черзі, як матері всіх часів. Ахматова приводить кілька історичних картин, створюючи тим самим збірний образ:
Смертний піт на чолі… Не забути! Буду я, як стрілецькі, під кремлівськими вежами вити.
Ахматова порівнює також себе й всіх жінок з Богоматір’ю, що втратила сина:
Магдалина билася й ридала, учень улюблений кам’янів, а туди, де мовчачи мати стояла, так ніхто глянути й не посмів.
Сама композиція поеми говорить про євангельський підтекст: Присвята, Вступ, Вирок, До смерті, Розп’яття, Епілог.
І знову, уже в шістдесяті роки, Ахматова вертається до теми Батьківщини. Знову з’являються вірші про дорогі й пам’ятні місця, що звучать як ностальгія по збіглій епосі.
У вірші «Рідна земля», що починається рядками з вірша 1922 року:
І у світі немає людей без сльозних, пихатих й простіше нас…
Ахматова продовжує тему Батьківщини. Це не Петербург 1913 року або вже Ленінград; це не революційна Росія; це Росія взагалі, така, яка вона є сама по собі і яка вона для кожного, народженого в ній:
Але лягаємо з неї й стаємо нею, того й кличемо так вільно — своєю.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)