Фольклорні джерела повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»
Де можна зустрітися з казкою, де можна почути «вічний шум річки», побачити «довгі плакучі трави»? Здається, тільки у Карпатах та ще у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Живуть там люди, щирі душею, неспокійні й пісенні, люди, що звуться гуцулами.
Саме про них, захоплений їхніми звичаями, побутом, повір’ями, пише М. Коцюбинський, відкриваючи свого часу для України картини гуцульського життя.
Ніби з казкової сивої давнини йдуть до нас гуцульські міфологічні вірування. Зустрічаємося ми і зрадником, і з щезником,
Вірять і Іван Палійчук, і Марічка Гутенюк, й усі їхні сусіди у ворожіння, вірять, що існують нявки, які ведуть людей до загибелі, вірять, що їм перешкоджає чугайстр, вірять в багато чого, що живе тільки в їхній уяві та йде від далеких предків. «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І навіть маленькі діти намагаються розкрити таїну, дізнатися, «з чого постала
Діти переймають гуцульські повір’я, звичаї. Ще змалку вміють вони грати на денцівці, а згодом і на флоярі. Все це — світ Гуцульщини, світ, де поряд з казкою живе і реальність.
Пасуться вівці, корови під чарівні звуки денцівки, а поблизу чекає людей смерть, сповіщаючи про себе трембітанням трембіти. Є у гуцулів і кривава ворожнеча, як у Палійчуків з Гутенюками, є і теплі людські взаємини — у полонині між вівчарами. Полонина взагалі багата на різноманітні ритуали, ворожіння, черпає свої звичаї у фольклорному світі гуцулів. Вона «починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого», за повір’ями гуцульських прапредків, які з незапам’ятних часів шанували во-гонь-ватру. «Ні звір, ні сила нечиста не озьмеся мар-жини», доки палахкотітиме його полум’я.
А щоб його запалити, треба виконати своєрідний ритуал. Скільки таких ритуалів у гуцулів, які є гармонійним продовження їхніх звичаїв, побуту, вірувань!
Кохається в своїй маржинці Іван Палійчук і разом з тим підкурює, ворожить, збирає помічне зілля і замовляє. Роблять у полонині вівчарі будз й одночасно ніби чаклують: «Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує». У повісті ми бачимо, і як доять вівці, і як «вуйко» роздер корів, і про що розмовляють вівчарі, і що вони їдять. Гуцульщина йде до усіх нас, кожного разу дивуючи своєю різнобарвністю, незвичайністю.
Багато чого в гуцульських звичаях своєрідного, невідомого, цікавого, дивовижного. Такою є і смерть у повісті: «…смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер». Трембітання трембіти, плачі «над померлим — все це нам зрозуміло. Але у гуцулів смерть — це не тільки плач.
За ним йдуть і сміх, і жарти, і навіть регіт. Людина повинна піти в інший світ не сумна, а весела, і ніби підтвердження цього — «загадкова усмішка смерті» Івана Палійчука. Він помер, але залишаються живими інші люди, веселі й щасливі, тому і не треба більше плакати — треба віддатися чудовому настрою.
Гине Палійчук, який пішов за нявкою-Марічкою, ще й захистив її від чугайстра, що є втіленням доброї сили. Гине він. проте залишається «живим» незвіданий світ Гуцульщини. Цей світ не завжди нам зрозумілий, тому що є належністю народу, який свято вірить у казку, у міфи, не відходить від традицій та ритуалів своїх прапредків. Та, здається, гуцули і самі є частиною казки. Тому й не дивно, що повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» надовго залишається у нашій пам’яті, радуючи та інтригуючи своїми повір’ями, звичаями, побутом та віруваннями.
Це все — фольклорні джерела.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)