Поезії із збірки «Гойдають соняшники небо»
Бо совість і пам»ять єдині
Холодний дзвін. Жахливий дотик криги.
Здавалося — ні краю, ні кінця!
Тих сторінок не вирвати із книги,
Що чорним болем вписані в серця.
Читаю їх, гортаю сторінки…
Сльоза ж — як біль: тремтить, не висиха.
Які ж трагічні, зболені роки, —
Що замість супу — просто… — лепеха…
Або лопух, пирій чи лобода…
Ну, може, конюшина молода, —
А треба жить, а треба якось жити!
І цвіт акації, і котики вербові,
Чортополох, коноплі, кропива…
Тут стільки гіркоти
Голодним болем сповнені слова!
Коти й собаки бігли світ за очі,
Аби спіймать їх люди не змогли.
…А голод йшов упевнено й пророче,
І був він скрізь, і трупи скрізь були…
…Таємно Богу подумки молися, —
Так всі слова згубилися з пісень!
Ерзац-продукти сіклися й товклися,
І цей сніданок був на цілий день…
А ще — пташки сполохані в гнізді,
В безвиході — підніметься рука!…
Хто винен тут у цій страшній біді,
Що навіть в пташки доля отака?..
Опухлі скрізь і мертві на дорозі,
Ні родичів, ні друзів вже нема…
І мертвий дух гойдається в тривозі,
І
Іду, в уяві бережно ступаю
Із темряви і зла — в безмежну даль…
Несвіжі трупи ледь переступаю,
Несу в очах розтерзану печаль…
З цим прожила. І, дай Бог ще прожити.
Я дякую всім нивам золотим.
Та як мені оце все пояснити,
Моїм онукам, правнукам отим?
Який позор!.. Пробачення питаєм…
То на чиїх кістках збудований «едем»?
…І в котре Книгу Пам»яті гортаєм, —
Та відповіді й досі не знайдем…
Хай гомін, як стогін лунає навколо,
Симфонія-реквієм лічить роки.
А ми пом»янемо загиблих. І в школі
Важкі перегорнемо знов сторінки…
Давно вже дощами кістки перемито,
Зітхає у полі тополя похила.
Та плаче і досі засмучене жито,
Де вітром насипана стогне могила…
І там, де пшениця яріє густа,
Де плаче самотність глуха і німа,
Прошу, не минайте отого хреста,
Що Всесвіт крильми обніма…
І будьте всі разом, як треба, як є
У нашій великій родині.
Вивчайте, вивчайте минуле своє, —
Бо совість і пам»ять — єдині!..
…Голодний рік. Немає хліба й солі,
Із їжі — лиш лопух і кропива…
Та конюшина, стебла із квасолі —
Болить живіт, і колом голова…
І близько смерть…Іскряться її очі,
Коса блищить, як лезо у ножа.
Та помирать ніхто-таки не хоче,
Хоч за плечима — темряви межа…
…Як пахне хліб! Така легка хлібина…
А час і біль чи горе перетруть?
І спрага на губах. Немає навіть слини,
Щоб крихту хліба з легкістю ковтнуть…
Остання крихта…Руки й ноги кволі,
На очі сон наміткою звиса…
А за селом — бузьки голодні в полі —
І біль, і розпач, туга і сльоза…
А липи цвіт не щедро розцвітає,
Нектар бджолі останній віддає…
Вкраїна добре голод пам»ятає,
Весь світ трагічну долю визнає…
Як пахне колос жита і пшениці,
Його плекаймо як вишневу віть.
Співаймо оду нашій паляниці,
Й не даймо душам нашим зачерствіть!
Давно колись я слухала людину…-
Він говорив і подумки ридав:
— Натільний хрестик срібний за хлібину
Я зняв і легко з подихом віддав…
Віддав обручку мамину, без тями,
Освячену у церкві, золоту…
Щоб викупить у смерті мою маму,
Її усмішку, добру і святу…
…Тривожно оглядаючись, ми погляди ховали,
…Порепана земля, і вицвівши піски…
Ніде ні бур»янини. Уже повиривали.
А ми збирали в полі останні колоски…
Збирали так повільно, як віск на сонці чахне…
І досі пам»ятаю роботу нелегку…
В руках вони землею і трохи медом пахли,
Я б пам»ятник поставила із жита колоску…
Душа воскресла, привітавши волю,
І поглядом узріла не тебе.
О скільки мук! О скільки того болю,
Що засліпили небо голубе.
Неначе день загас, і скрізь одна пітьма,
А осінь де? Зима холодно-біла?
Я руку простягаю — та нема…
О Боже мій, невже я розлюбила?..
(1 votes, average: 5,00 out of 5)