Екзаменаційні твори з літератури: Життя Стуса — це дорога через терни до зірок
Породивши його на Різдво Христове року Божого 1938, у найлихішу годину нівечення нас як народу, мати не одчаялася записати його цим великим днем і заклала в імені його, Василь, що грецькою означає «володар», потяг до необхідної нам державності.
В останній рік свого земного віку він питав в камері у глибоко віруючого діда Семена-Покутника:
«А що то є чоловікові — народитися на таке велике свято?» На що дідо мовив: «То є додаткова ласка Божа, щастя, але кому багато дається, з того багато спитається». Він знав собі ціну, кажучи:
Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я» можна вважати програмним для поета. Він невеликий за розміром, глибокий за змістом. У ньому стисло викладене життєве кредо Стуса, його духовні принципи і ніби накреслено власний трагічний, страдницький життєвий шлях.
Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої
Вірш сприймається як своєрідний монолог, останнє слово підступно звинуваченого, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору:
Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, і що перед вами, суді, не клонюся в передчутті недовідомих верст…
У них нема бравади і пози. Біблійний образ тяжкого хреста через асоціацію з образом Ісуса, що сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп’яли, утверджує справедливість справи, за яку боровся герой. Життя Стуса було сповнене добра, любові, благородних діянь в ім’я України, її народу. Всіляка скверна до нього не приставала.
Відповідати ненавистю, прокльонами, каяттям на вчинене йому зло цей чоловік не вмів і не хотів. Це підкреслюється епітетом — «незле обличчя» поета. Василь Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що хай і після смерті, проте стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних снігів, «Народе мій, до тебе я ще верну…»
Ліричний герой поезії Стуса — сам він — знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більше того, він свідомо вибрав для себе трагічну долю, благав Бога залишити його таким,
Яким мене мати вродила і благословила в світи. І добре, що не зуміла мене від біди вберегти. «Господи, гніву пречистого…»
Тож невипадково образ смерті у вірші «Як добре те…» творить поетичне кільце: починається вірш словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а наприкінці його ж упевненим — до народу він прийде тоді, коли в смерті обернеться до життя — і в смерті з рідним краєм порідниться. І справді, його гірке посмертне повернення на любу Україну — в рідну землю — було безмежно сумним і відночас тріумфальним. Україною поет жив, марив в чужині. Ця любов була смислом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеличкий вірш «На колимськім мррозі калина…» є тому переконливим доказом.
Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється із сльозами, та ще й рудими? І відразу — спалах уяви і різкий контраст.
Неосяжна осонцена днина, і собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми.
Навіть за тюремними мурами бачить її стужілий за Україною поет в образі дзвінкого собору. Та знову сумний контраст, картина колимських снігів:
Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір, і сніг… та ота якимись вітрами занесена калина.
Завершується пейзажний Малюнок філософським образом, який станс зрозумілим лише в контексті всієї творчості поета: і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.
Є у доробку Стуса ще один вражаючий спогад — пейзаж — поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається «У цьому полі, синьому, як льон…» Але що це за синє поле? Це не льон цвіте — воно ж бо «синє, як льон». Тоді що? Волошки?
Мабуть, ні — скільки ж тих волошок у полі… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором. Саме сюди, на рідні вкраїнські простори, полинуло Василеве останнє «прощай» з карцерної камери №3, де 4 вересня 1985 року перестало битися його серце:
Ще вруняться горді Славутові кручі, ще синіє річки замріяна гладь, та вже проминув тебе птахом летючим твій час, твій останній. Попереду — падь. Чіпляйся за кручу, як терен колючий, Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний, бо вже чужинецький ощирився край. Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай.
Три домовини, перевезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями з Уралу та поетом Олегом Орачем з Бориспільського аеропорту до Свято-Покровської церкви, накрито червоною китайкою. На трунах у головах круглі хлібини з тонкими золотистими свічками. У ногах — вінки тернові, з яскравими калиновими гронами.
Нехай до нього прийде Україна, І зніме хустку, і пов’яже хрест… Десниця Божа і Господній перст укажуть місце, де його калина.
25 лютого 1990 року чиясь підла рука вчинила нечуваний акт вандалізму: могилу поета на Байковому кладовищі у місті Києві було спалено…
Народе мій, схаменися! Невже твоя доля — це доля раба, невільника на рідній землі? Невже знову повториться Василева доля і доля сотень, тисяч його побратимів, яких з далеких мордовських, колимських таборів лелеченьки уже «мертвих принесуть додому»?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)