Виховний захід «Чорна сповідь моєї Вітчизни»
«Чорна сповідь
Моєї Вітчизни»
Пам’ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво — чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду».
А так умирала майже вся Україна.
Моторошний парадокс: умирала на плодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, усіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах із рясним урожаєм. Чому вмирали?
Все, до останнього колоска, до останньої зернини.
Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932 — 1933 років. Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, заявив: «Ми, безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися лише запеклі вороги радянської влади».
Після такої заяви ніхто не міг висловити іншу думку.
А насправді все забрала влада в селян, усі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування
Це 1/5 усього населення України.
Не нагодує Мати — Україна
Не приголубить діточок своїх…
Яка ж бо перед Богом в нас провина?
Який ми сотворили гріх
Чи той, що в нас поруйнували храми?
Прийшли в наш край перевертні і хами
Чинить страшну наругу над людьми.
За жінок, чоловіків, дітей
За малих, дорослих і старих
Не співала півча похоронна,
Не лунали дзвони за впокій…
Ні труни, ні хрестів, і ні тризни.
Прямо в яму, навіки — навіків.
Чорна сповідь моєї Вітчизни,
І її затамований гріх.
Ніколи не забудуть нічого ті, хто пережив страшні дні голоду.
Купрієнко Микола Васильович, с. Верескуни, Чернігівської обл..: » Зайшов у наше село хлопець 14 — 15 років, дуже слабкий. Ноги попухли, під шкурою одні кісточки стирчать. А вошей у нього на тілі, що аж сорочка хвилями по ньому ходить.
Впав він біля управи, кинули хлопця на віз та й повезли на цвинтар. А в хлопчика очі відкриті і плачуть. Його мерщій у яму перекинули й давай закопувати.
У хлопця вистачило сили руками землю з лиця відкинути тричі, а далі… Отак живцем і закопали!!!»
Було це на Сумщині: «До хати зайшло двоє. Винесли маму, дівчаток, повернулися і за Катериною. Вона хотіла голосно крикнути: » Я ще жива!» але лише ворухнула губами.
Дядьки помітили це: «Дивись, ще жива… Все одно помре, давай заберемо, щоб заново не їздити на цей куток. Тут уже нема нікого». Так і поховали всю сім ‘ Ю»
Як же так, у сонце — щедрім краї ви вмерли?
Згинь же смерте, згинь!
О діти, діти, ангели невинні!
Чом ви так тяжко й страшно мовчите
Ви вже ніколи рідній Україні
Своїх сердець і душ не віддасте
Ви, не розцвівши, згинули дочасно,
Поклав у землю вас голодомор.
Волаю я, їх доленька до Спаса:
Звільни нас від грабіжників — потвор
О, Боже правий!
Ти мій вчуєш голос, спаси нас від проклятої чуми!
Я ж бачу, як важкий достиглий колос
Схилився над голодними дітьми.
На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторів чи ідеології.
Та з пам ‘ Яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події. Це наша історія, і ми повинні знати і пам’ятати її.
Відкривайтесь, небеса! Зійдіть на землю всі українські села, хутори, повстаньте над планетою, невинні душі, збудуйте пам ‘ Яті негаснучий собор!