Проблема духовності в романі «Доктор Серафікус»
В українській, літературі XX ст. Віктор Петров, відомий як В. Домонтович, за висловлюванням Соломії Павличко, «залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефісто-фелем української літератури». Його твори й сьогодні сповнені багатозначних трактувань.
У романі «Доктор Серафікус» йдеться про неминучу трагічну долю героїв, що вибрали авангардну реакцію на сучасність. У центрі роману амбівалентний образ Комахи-Серафікуса, який відзначається феноменальною пам’яттю, та часто цей інтелектуал навіть забуває, куди
Він є героєм відчуженим і приреченим жити в абсурдному світі.
Знайомство Вер із Серафікусом, на мою думку, є кульмінацією роману. Саме в їхніх діалогах відчуваються панівні дискусії тих років. Розсердившись, Серафікус говорить про свою серафічність, про те, що він надто слабкий, щоб витримати, одружившись, себе самого: «Я не хочу мати тієї жінки або ж тієї.
Я хочу всіх». Автор уточнює, що Комаха пишається своєю самотністю, що кабінетну замкненість він підносить до філософської
Людина, ставши іграшкою своєї долі, грає сама з собою. Комаха таким і був, «мандрував в уявленій країні необов’язкових вражень», а будинки, хмари збиралися у звуки ненаписаного оркестру.
Фрагменти роману стосуються найрізноманітніших сфер людської діяльності та свідомості людини. Вони вводяться за внутрішньою логікою автора. Так, Вер і Серафікуса об’єднує тонке сприйняття музики.
Серафікус вже не грає, а їй відчувається спів скрипок «Ло-енгріна» Вагнера. Музика, поєднана з кольоровим пейзажем, є ніби увертюрою до міркувань «безстатевої» людини Серафікуса про інтелектуальне почуття до жінки, «як і почуття від поезії, музики й малярства».
Автор прагне розв’язати засобами романного слова одну з найскладніших філософських, естетичних та психологічних проблем: отілеснення духу й одуховлення тіла. Коли Вер поцілувала Серафікуса, залишивши слід своїх нафарбованих губ на його щоці, то це була катастрофа, яка зруйнувала його усталені погляди й почуття, він ототожнив після цього себе із своїм уявним портретом: «На стіні його кімнати висіла тепер машкара розпусника з порожніми очима й щоками, нафарбованими циноброю».
Почуття Вер і Серафікуса, як на цьому наголошує автор, поступово набирають характеру експериментування, почуттів-вражень, які можуть породжуватися зеленим небом, синіми деревами, геометрією кубів і кістяками скрипок. Кохання замикається у формули й геометричні форми, конструкції та експериментальні схеми, розкладається на частини елементарних рефлексів, які проводить сам із собою та з піддослідною Вер доктор рефлексології. Окуляри з лінзами, через які він дивиться на світ, — не тільки портретна, а й психологічна деталь, у якій світ розкладається, синтезується.
Теорія відносності, умовність і абстракція, геометричні форми, простір і час зумовлюють логіку розвитку характерів. У своєрідному відступі про це зауважує автор роману: «Світ обернувся на продукт виробництва… Так і в коханні Серафікуса й Вер було виключено все живе й органічне.
Вони експериментували».
Коментарі В. Домонтовича до парадоксальних дій своїх героїв часом набирають афористичної виразності: «Слід ретельно уникати, щоб ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу»; «Кохання приходить у болі й через біль».
Листи Серафікуса до Вер нагадують діалоги з самим собою, що переростають у монологи. Вони сповнені екзальтації, експресивності, ідеалізованої романтичності тому, що Серафікус у коханні здатен віддати всього себе, та не може про це сказати Вер так, як про це довірливо він пише у своїх нотатках, та ще й тому, що «він не жив своїм життям, він жив уявленим життям, і це уявлене життя, яким він жив, було життям Вер…»
У своєму творі Домонтбвич висвітлює одну з найболючіших проблем сучасності — існування людини в суспільстві, раціональність чоловіка й чуттєвість жінки, духовність відносин між ними. Домон-. тович показав, що людина, яка замикається в собі, у своєму вузькому внутрішньому світі, ніколи не зможе нормально існувати серед людей. На прикладі головного героя доктора Серафікуса, який жив у своєму «абсурдному світі», вважаючи себе ідеальним, порушивши тим самим закон життя, бачимо, що така людина не може стати самодостатньою, шанованою іншими людьми особистістю.
Автор у даному романі акцентує увагу на важливій проблемі людства — «я і світ».
(1 votes, average: 5,00 out of 5)