Твір Міркування над сторінками роману «Доктор Живаго»
Я пропав, як звір у загоні, десь люди, воля, світло, а за мною шум погоні, мені назовні ходу ні, Що ж зробив я за капость,
Я вбивця й лиходій? Б. Пастернак
Що ж за «капость» зробила своїй країні ця людина? Чому за ним «шум погоні»? Виявляється, він посмів опублікувати за кордоном давно написаний роман «Доктор Живаго», що на Батьківщині ніхто не хотів друкувати.
Чиновники від літератури боялися, що він розхитає підвалини Радянської держави.
Про що ж цей «крамольний роман»? Про долю особистості, захопленою бурою, вихром,
Мело, мело по всій землі В усі межі…
Як схоже на блоківське «вітер, вітер на всьому білому віті…». Революційні події з’являються в романі у всій їхній оголеній складності. Вони не укладаються в голі хрестоматійні схеми загальноприйнятих описів у підручнику історії.
У центрі роману образ Юрія Андрійовича Живаго — ліричного героя Б. Пастернака, що у прозі залишається ліриком. Багато сторінок «Доктора Живаго» автобіографічні, особливо ті, що присвячені поетичній творчості, адже лікаря Юрій Живаго — теж поет. «Перед нами зовсім не роман, а рід автобіографії
За сторінками, що описують Юрія Живаго, встає збірний образ російської інтелігенції, що не без коливань і духовних втрат прийняла революцію. Трагедія Живаго — у постійних сумнівах і коливаннях, однак у ньому є рішучість духу не піддаватися спокусі однозначних і непродуманих рішень. Він стоїть як би «над сутичкою», відчуваючи величезність яка відбуваються мимо його волі, що несуть його події, «що метуть по всій землі». Його сприйняття революційних років, як мені здається, дуже співзвучно сприйняттю волошинського ліричного героя з вірша «Громадянська війна»:
А я стою один між їх у ревучому полум’ї й димі І всіма силами своїми молюся за тих і за інші.
Дружина Живаго Тоня, що любить свого чоловіка, саме його істота, усе в ньому — «все особливе… всім вигідним і невигідне… облагороджене внутрішнім змістом», — краще інших угадує суть його особистості, особистості створеної, щоб пропускати через себе епоху, ані трошки в неї не втручаючись.
Події Жовтневої революції входять у Живаго, як входить у нього сама природа, він їх почуває, чує, але не осмислює логічно, не хоче осмислювати, він сприймає їх як природний катаклізм, історичну трагедію Росії: «Так було вже кілька разів в історії. Задумане ідеально, піднесено — грубіло, упредметнювалося. Так Греція стала Римом, так російська освіта стала російською революцією».
Що таке Росія для інтелігента Юрія Живаго, що згубно заблудився в революції й виявився між двох таборів, точно так само, як він метався між двома жінками — Ларисою і Тонею, — кожну з яких він любив своєю особливою любов’ю? Росія — це, насамперед, для нього живе чудо природи. Вона теж виткана із протиріч, повна подвійності.
Живаго любить Росію, і ця любов викликає в ньому безмежне страждання: «…Росія, його незрівнянна, за морями нашуміла, знаменита мати, мучениця, вперта, навіжена, з вічно величними й згубними витівками, яких ніяк не можна передбачати!..» Разюча по точності характеристика, у якій злилися воєдино й біль і любов. І знову пригадується волошинське: «гірка дітовбивця — Русь!» І дивно збігається світовідчування пастернаківського й волошиниського героїв. Юрій Живаго після слів «ніколи не можна передбачати» пише: «О, як солодко існувати! Як солодко жити на світі й любити життя! О, як завжди тягне сказати спасибі самого життя, самому існуванню…» А у Волошина:
Може бути, такий же жереб вийму,
Гірка дітовбивця — Русь!
І на дні твоїх підвалів згину,
Або у кривавій калюжі підсковзнуся
Але твоєї Голгофи не покину,
Від твоїх могил не відречуся.
Доконає голод або злість,
Але долі не оберу інший:
Умирати, так умирати з тобою
І з тобою, як Лазар, устати із труни!
«На дні пекла,,. 1922 р.
Цікаво також поява біблійних образів в обох авторів, яким революція бачилася як всесвітня, всесвітня катастрофа, порівнянна з розп’яттям Ісуса Христа.
У сприйнятті історичного процесу, судячи з роману, Б. Пастернак був послідовником Л. Н. Толстого, що заперечував роль особистості в історії, і багато в чому фаталістично, що сприймав її хід. Історії ніхто не робить, її не видно, як не можна побачити, як трава росте, все відбувається мимо волі людини — таке переконання Б. Пастернаку. Щодо цього характерне зіставлення в романі доль Антипова-Стрельникова й Живаго. Те, що вони обоє пов’язані з Ларисою, зовсім не випадково. Із класичної літератури нам відомо, що деякі жіночі образи як би персоніфікують собою Росію.
Наприклад, Тетяна Ларіна — в О. С. Пушкіна, Тетяна Марківна Бережкова — в «Обриві» А. І. Гончарова, російські жінки Некрасова, тургенєвські дівчата й т. д. Можна сказати, що Лариса — це теж Росія, саме життя. «…Найчистіша, як кришталь блискаюча, як камені її весільного намиста — Лариса Гишар. Дуже Вам удався портрет її, портрет чистоти, що ніякий бруд… не очорнить і не забруднить… Вона живаючи в романі.
Вона знає щось більше високе, чим всі інші герої роману, включаючи Живаго, щось більше теперішнє й важливе… » — писав про цю героїню Варлам Шаламов. Отже, у протиставленні Живаго — Стрельников відчувається символічний зміст. Жорстокий, вольовий Стрельников воює на стороні червоних.
Тонка, спостережлива Лариса відзначає, що від цього «…жива людська особа його стало уособленням, принципом, зображенням ідеї». Його бронепоїзд нещадно придушує всякий опір революції, але він неспроможний прискорити або сповільнити хід подій. І у підсумку доля Антипова-Стрельникова, викинутого з життя, і доля Юрія Живаго майже однакова:
Але продуманий розпорядок дій, і невідворотний кінець шляху…
Продуманий за них кимсь Іншим, вони обоє утягнені у вир життя.
В цьому філософські міркування у віршах Юрія Живаго — Бориса Пастернака, поміщених після епілогу роману. І все-таки, всупереч усьому, вони повні віри в справжню цінність сили духу й «таємницею волі» людини, що всюди залишається самим собою. У них відбилося розуміння Б. Л. Пастернака історії, як частини природи, у якій людина бере участь мимо своєї волі.
У віршах відбилося також пастернаківське визначення творчості: символічний образ запаленої свічі.
І все губилося в сніжній імлі,
Сивої і білої.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.. .
«Свіча горіла» було одним з первісних назв роману «Доктор Живаго». Через всі перипетії століття світить нам ця свічка… Вогонь цієї свічі проникав і проникає в душі тих, кому пастернаківська творчість висвітлювала життєвий шлях, був Варлам Тихонович Шаламов, людина трагічної й, на жаль, типової для радянських людей долі. У важкі для Б. Пастернака роки загального цькування він написав йому наступне: «…Ви — совість нашої епохи…
Ви — честь часу. Ви в ньому жили». Закінчити свої міркування про роман Б. Пастернака, письменника-гуманіста, хочеться його віршами:
Вірю я, прийде пора — Силу підлості й злості долає дух добра!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)