Трагедія рідного краю у драмі Лесі Українки «Бояриня»

Рідну землю не вибирають — на ній народжуються, там живуть. А якщо навіть доводиться звідти виїхати, иро неї ніколи не забувають, бо це значить зрадити своїм кореням, своїй пам’яті, самому собі. Тільки духовною єдністю з рідним краєм і живе людина. А значить, якщо на Батьківщині відбувається трагедія, це озивається болем у людському серці. Боліло серце Лесі Українки за долю України.

Вона звертається до історії рідного народу, у якій були не тільки славні, а й ганебні сторінки.

Так, у драматичній поемі «Бояриня» поетеса зобразила

трагізм становища жінки-патріотки, яка, відірвана від своєї землі, не може змиритися з роздвоєнням душі свого чоловіка — московського боярина Степана. Коли гине рідний край, тяжко людині-патріоту, особливо коли вона далеко від рідної землі і, зв’язана незрозумілими умовностями, нічим не може йому допомогти. Українська дівчина Оксана, вихована на волі, маючи вільну вдачу, повинна проводити дні й ночі у теремі, бо вийшла заміж за московського боярина, який хоч і був українцем, але щоб залишатися на своєму місці, повинен був дотримуватися московських звичаїв. Степан боїться, що опиниться на дибі, якщо виступить проти
утисків України.

А це вже схоже на зраду рідної землі. Оксані дуже боляче на це дивитися, боляче від того, що вона не може допомогти навіть своїм подругам, боляче від того, що скрізь «татари»: Хіба я тут не як татарка сижу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові?

Скрізь палі, канчуки… холопів продають… Чим не татари? Не такою уявляла Оксана собі Москву. їй і на думку не спадало, що тут існує справжнє рабство, що людей не вважають за людей, особливо це стосується жінок.

Хіба не дивина, що не можна піти в гай поспівати чи спокійно відвідати подруг, чи поспілкуватися зі своїм коханим до. одруження, а не під час його? А який дивний одяг на Московщині: Та ще й дівочий

Той шарахван неначе б форемніший, а що жіночий, то такий бахматий, та довгий-довгий, мов попівська ряса! Україна залишилася десь далеко зі своїми картатими спідницями, різнобарвними стрічками, вишиваними сорочками. А головне — зі своєю волею, яку, правда, вже хоче відібрати Москва.

Оксана прагне цього не допустити, бо розуміє, що українці, віддані своїй Батьківщині, ніколи не зможуть жити у неволі під будь-чиїм ярмом. Як не може і вона сама. Тому і намовляє свого чоловіка Степана втікати з набридлої Московщини у Польшу чи на Волощину.

А десь там, далеко, плаче кривавими сльозами рідна земля. Бо її діти, подібні до Степана, забули про неї, зреклися її. Дорошенко, від якого чекали допомоги,

…татар на поміч приєднав і платить їм ясирем християнським. Такі ж люди, як Оксана, нічого не можуть вдіяти, бо відрізані від рідної домівки і лише тужать за нею. Вони вірні патріоти, які, проте, нічого не зробили, щоб щось змінити. Оксана каже: От, здається, руки чисті, проте все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа…

Здається, серця усіх українців покрила іржа, а за це буде розраховуватися рідний край, розраховуватися кров’ю.

Якщо гине Батьківщина, людина повинна її захистити, щоб не стати потім «іржею». Можна носити і боярські шати, але мати серце щирого українця, здатного допомогти рідному краєві. Я гадаю, тому наша країна і вижила, що були у нас люди, здатні на все заради щастя рідної землі.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (1 votes, average: 5,00 out of 5)


Сейчас вы читаете: Трагедія рідного краю у драмі Лесі Українки «Бояриня»