Етнографічний проект. Без минулого немає майбутнього
Етнографічний проект
Тема. Без минулого немає майбутнього.
Мета. Розкрити зміст народних традицій і звичаїв рідного села ; розвивати пізнавальний інтерес про давнє минуле, бажання більше знати про село ; формувати знання учнів про коломийки ; виховувати любов й повагу до рідного краю, шанобливе ставлення до народних традицій і звичаїв.
Матеріали та обладнання. Фотографії, інформації та розповіді, зібрані учнями від жителів села, слайди, вірші, коломийки.
Вчитель:
— Діти, сьогодні тема нашого виховного заняття «Без минулого
Щоб створити цей етнографічний проект, ви побували у старожилів села, слухали їхні оповідки про давнє минуле, традиції й звичаї нашого народу. Щоби по — справжньому пізнати свій рідний народ, необхідно вивчати їхню історію, мову, культуру. Вивченням культури, побуту та звичаїв народу займається
Це важливо і дуже потрібно в наш час, коли з ужитку зникають різні види традиційної культури. Отже, діти, ми повинні з вами разом збирати матеріали села, досліджувати і засвоювати ці інформації, щоб потім розширювати знання про традиції й звичаї села Лозянського, передавати наступному поколінню.
Микитчак Діана:
— Учні 4 класу побували в гостях у жительки села Лозянського Крьоки Олени Василівни. Адже, ця пенсіонерка має мелодійний голос, співучу душу. Дуже багато пісень, коломийок ця жінка пам’ятає з дитинства. » З колиски полюбила пісню» — стверджує свою закоханість у прекрасне Олена Василівна, розкриваючи секрет з минувшини, коли Мама всіх своїх десятьох дітей забавляла співаночками.
Кажуть люди в селі, що якби у молодості ця жінка пішла вчитися, то Лозянське мало б свою заслужену артистку. Але не ті умови життя мала її багатодітна родина, аби природний хист дівчини підкувати наукою і вивести її на велику сцену. Не тими мріями марили прості селянські сім’ї у тогочасся… Особисто їй і на гадку не спадало бажання слави співачки, отож не шкодує за втраченим шансом.
Зате тішиться талантом, коли місцеві краяни просять особливо коломийками, яких знає силу — силенну, прикрасити якусь урочисту подію або й просто так заспівати, аби настрій подвоїти.
Олена Василівна Крьока — очікуваний гість нашої школи, засіваючи у душах учнів зерна народної творчості — навчає коломийок, звичаїв, які мають давнє коріння. А ще чудово вміє грати на дримбі — старовинному щипковому інструменті, який бережливо тримає у домашньому сховку. Раз за разом його витягує, кладучи в кишеню, і йде поміж земляків, котрі настирливо просять — молять, аби на ньому витинати прадівські мелодії — коломийки.
Ми бажаємо їй співати до сто років, щоб усім її слухачам жилося нівроку!
.
Мене мамка породила
Коло фіалочок.
Коби м така до роботи,
Як до співаночок.
Мене мамка породила
У сіньох на мості.
Та дала ми сині вічка-
Жмурькати на хлопців.
Мене мамка породила
Та поклала в дині.
Як їм собі заспівала,
Співаю й на нині.
Мене мамка породила
В стодолі на сіні.
Усі хлопці мені кажуть,
Що май файна в селі.
Шлиня Марія:
— Олена Василівна розповіла нам, що коломийки співали на всіх сільських обрядах : на хрестинах, під час проводів хлопців у Армію, на весіллях. І сьогодні в селі співають коломийки, не забувають їх, продовжують традиції й звичаї цих
Обрядів, коли вінки в’ють, ідуть за молодою, на весіллі. Весільний обряд продовжують проводити так як і в давні часи, тільки вже вдосконалюють більш по — сучасному. Ми знаємо як молодим в’ють вінки, курагов прикрашають, гостей зустрічають з короваєм, обсівають молодих.
Ці всі обряди передаються з покоління в покоління, стараються додержуватись всіх традицій і звичаїв і не забувати.
Шовак Тетяна:
— Всі бажають дожити до старості. Так моя прабаба Шовак Марія Іванівна має вже 85 років. Вона — мати-героїня, народила і виховала 10 дітей. Всі живі і здорові.
Зараз у неї нараховується 29 внуків, 44 правнуки і двоє праправнуків.
Важке в неї було життя, працювала в колгоспі від ранку до ночі, менших дітей бавили старші, пережили голод і злидні. Але в неї все була сила волі та віра в Бога. Проста і порядна верховинка завжди молиться і дякує Всевишньому за свій вік і бажає благо всім.
Довго тягнеться наш рід. Велика рідня у нас. Цим можна тільки пишатися.
Адже, в нашій школі навчається 16 правнуків Шовак Марії.
Крьока Володимир:
— Я б хотів розповісти про свого прадіда Шовака Івана Івановича. Він був ветераном війни. Мій прадід був першим добровольцем на селі, який записався на фронт.
Важко було на війні, ранений був. Але ненависть до ворога, віра в перемогу заставляли його не здаватись, боротись до останнього.
Повернувшись з війни, прадід займався на селі сільським господарством, косив, вівчарив, клин тесав. Був працьовитим, трудолюбивим.
Рідня мого прадіда дуже велика. Рід наш у селі прозивають добровольцями. Я не пам’ятаю прадіда живим, лише знаю його за фотографіями і розповідями моєї прабаби. Вона часто згадує давні часи і розповідає про свого чоловіка.
Я горджуся своїм прадідом, який воював на війні.
Мушка Віталій:
— Мого прадіда звати Михайлом. Йому на свято Михайла восени було 90 років. У нашому селі він є старожилом. Дуже люблю слухати прадіда про його давнє минуле.
Мені цікаво, як жили люди, чим займалися. Тяжко жилося прадідові: бідував у дитинстві, служив у багатих. Довелося жити при різних владах.
При мадярах був жорстоко битий шандерами, при руських забирали землі, коні.
Закінчив три класи. Головною наукою для нього стало життя у праці. Обробляв землю, займався господарством, вівчарив, працював лісорубом. З прабабою виховали 8 дітей.
На його іменинах налічили 24 онуки, 12 правнуків, 5 праправнуків.
Мій прадід — старожил має ще непоганий зір, читає газети, переглядає телевізійні передачі. Я пишаюся своїм прадідом. Це є сильна і вольова людина.
Пилипчинець Євгенія :
— Я хочу розповісти про свого прадіда-стельмаха. Давно в селі Лозянському славились люди своїми ремеслами. Хто бочки виготовляв, хто клин тесав, хто столярив, інший млин мав.
У Хабалях проживав мій прадід Славський Федір. Це був здоровий та сильний чоловік, разом з жінкою виховали п’ятеро синів, які роз’їхалися по світу. Мій прадід вже старим був, а ще довго займався виготовленням коліс для возів. Транспорту аж такого не було, а людей обслуговували коні.
Вони возили їм товар, орали, обслуговували по господарству.
Мій прадід жив понад 80 років. Він був дуже суворий, брови насуплені, любив розповідати різні історії й пригоди, які з ним траплялися, неодноразово вихвалявся. Жінка його була маленька, худенька, спокійна.
Вони вставали дуже рано і жінка допомагала йому в цьому ремеслі.
Сопко Богдана:
— Я хочу передати розповідь моєї бабусі Марії про старожилів у давні часи. Адже, село Лозянське завжди славилося довгожителями. Це були мудрі люди, за їхніми плечима був чималий життєвий досвід.
Вони жили при мадярах, чехах, руських, тобто, при різних владах. Дуже бідували, жили бідно, тяжко працювали. Давно не було ні телевізорів, ні сучасної техніки, але в цих людей були свої звички, вміли тішитися життям.
Ці старожили були побожні, кожну неділю відвідували церкву. Після цього йшли селом і повертали до однієї гостинної хати. Давно будинки стояли при дорозі, не було ні воріт, ні плота, до неї була прибита довга лавиця. Старожили тут відпочивали і розповідали про своє минуле, як давно бувало, свої пригоди, притчі. Всі історії брали з життя.
Цих людей поважали в селі.
Стецюнич Марія:
— Колоритна верховинська земля побутовими звичаями. З діда — прадіда в Лозянському ведеться таке господарство як вівчарство. Селяни держали вівці, вівчарі їх випасали, мали вовну на одяг, пили молоко, їли сир, бринзу.
Я хочу розповісти про свого діда — вівчаря Микитчака Михайла. У нас вдома є в господарстві вівці. Мій дід Михайло вівчарить 15 років. Ця професія передається в нашому роду з діда-прадіда. Мій прадід вівчарив, його старші сини продовжували цю справу, а мій дід і на нині ходить з вівцями в полонину.
Він любить розповідати про давні часи, як важко давно жилося. Адже, моя прабаба народила 14 дітей . Сини залишилися в селі, а дочки пороз’їжджалися по всій Україні, шукаючи кращу долю. Важко було жити в давні часи.
Від маленьких дітей треба було працювати на землі. Вівчарі люблять свою справу. Їх тягне в гори, люблять випасати худобу в полонині, любуватися природою, грати на сопілці й співати співаночки.
Та піду я в полонину,
У полониночку.
Чи не розбив буйний вітер
Мою колибочку.
Та іду я в полонину.
В полонині файно.
В полонині пасуть вівці
Василь та Михайло.
Та люблю я вівчарити,
З вівцями ходити.
З високої полонини
На село дивити.
Ідуть вівці в полонину
Та усі біленькі.
А за ними вівчарики
Усі молоденькі.
Цар Богдана :
— Вишивання, прядіння, в’язання, ткацтво належать до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва в селі Лозянському, які мають багатовікову історію і глибокі традиції. Люблять вишивати, особливо, молоді дівчата рушники, серветки, скатерті. Жінки прядуть вовну вручну за допомогою веретена і куделі, а потім в’яжуть капці, камазельки. Відроджується призабуте за останні роки ткацтво.
Традиції ткання засвоюються на спадковості родинного досвіду. Зараз якраз така пора, що жінки снують нитки, навивають кросна і тчуть доріжки.
Пилипчинець Євгенія :
— На початку літа 2011 р. Лозянське обновилося новим храмом. На освячення величавого, яскраво і пишно сяючого куполами храму, під час спорудження якого люди вкладали душу і серце, завітали церковнослужителі деканатів Закарпаття на чолі з преосвященним ординарієм, владикою Міланом Шашиком. Поклонитися Всевишньому і церкві, розділити у широкому крузі утішливість святої події з місцевим населенням цього дня прибули сюди як близькі, так і далекі гості-віруючі.
Подібне велике зібрання народу тут, де панувало духовне блаженство, майже не пригадується. Народна масовість доказово ілюструвала, що віра у Бога найтісніше єднає людей, церква — їхня міцна опора в житті.
Ця подія запам’ятається нам, дітям, на все життя. Ми з виступом привітали гостей хлібом — сіллю. Адже, це — наша історія, наше сьогодення, ми повинні його передати наступному поколінню.
Вчитель:
— На цьому виховному занятті ви розповіли від прадідів і прабаб про те, як як давно бувало. Вам треба пам’ятати це, адже, ви тут народилися, ростите і повинні продовжувати традиції й звичаї рідного краю. Наше верховинське село найкраще від усіх, це наша маленька батьківщина.
А Лозянське — село файне,
Лиш мало у ямі.
Такі в ньому дівки файні,
Як намальовані.
Гори наші, гаї наші,
Файна полонино.
Нема ліпшої від тебе,
Як ти, Верховина.
А у горах смерекових
Файні полонини.
У Лозянськім файні хлопці
І дівчата милі.
Нема краю веселого,
Як це наше село.
Де підете, там вчуєте
Пісеньку веселу.
Вчитель:
— Історію свого рідного краю з глибин віків необхідно достеменно знати і шанувати. Кожна знакова подія, безумовно, варта уваги. Як і людські долі. Наше село також багате на історичні факти, може гордитися багатьма іменами людей, які у різний час на її землі залишили глибокий слід завдяки своїм найкращим людським якостям.
Зрозуміло, пізнання минувшини потребує скрупульозних досліджень. Це — нелегка робота, бо чим плине час, тим і стираються відомості про ті чи інші події, факти, явища.
Декламування учнями віршів на тему «Чому люблю я рідний край?»
Спитаєте, за що? Й сама не знаю.
Люблю його дуже та й усе.
Можливо, що над ним веселка грає,
Що квітнуть яблуні і лан дзвінкий росте.
Люблю, напевне, за солодку воду,
За спів пташок, за голубу блакить,
За простоту і доброту народу,
Що без труда і дня не може жить,
За радість спілкування із землею,
За день погожий й весняну грозу,
За вранішнє сонце над ріллею,
За кришталеву на траві росу.
Люблю його й це серцем відчуваю,
Не сумніваюсь в цьому і на мить.
І в відповідь я вас вже запитаю :
» Невже ж його ще можна не любить? «
ВІРШ «ЛОЗЯНСЬКЕ МОЄ»
Височінь синіх гір, І щасливо всміхаюсь
І смерек, і ялин. Ранковій імлі,
Широчінь полонин — Що живу і росту я
То Лозянське моє. В Лозянськім моїм.
ВІРШ «МОЄ СЕЛО»
Як не любити село своє,
Де лунає спів соловейка,
Де сині простори, де прозорі струмки,
Де зелені гаї, де красиві сади,
Де квіти цвітуть барвистим вінком.
Блакитне небо в головах,
В ногах діброви сині.
Орли мандрують по верхах,
Овечки — в полонині.
Як біла нитка в’ється шлях
Од тих ланів на села —
Там і моє село в садах,
Й хатиночка весела.
Краю мій отчий, світлі серпанки,
Зоряні ночі, росяні ранки.
Краю казковий, захід рожевий,
Запах бузковий і яблуневий.
Ой селом — селом зелено кругом :
У садках село втонуло,
Кожне дерево вдягнуло,
Зелений шолом.
Вийду на поля : ой пахтить земля!
Мов співає рідна скиба
Пісню праці, пісню хліба,
Серце звеселя.
Від рідної хати дитину
Веде у широкий світ
Ота єдина стежина,
Що дарує красу і цвіт,
Красу блакитного неба,
Красу золотих ланів,
Красу пташиного щебету,
Красу людських почуттів.
Та де б не ходив ти світами,
Серце тебе приведе
До рідного дому, до мами,
Що завжди чекає тебе.
Життя твого тут колиска,
Тут коріння твоє.
Родині вклонись низько-низько
І знову іди уперед.
ПІСНЯ «ОЙ ВЕСЕЛА КОЛОМИЙКА»
Ой немає краю-краю як та Верховина.
Коломийку заспіває маленька дитина.
Ой весела коломийка, весела та жвава.
Заспіваймо коломийку, щоб земля дрижала.
Ой співає соловейко в зеленім садочку,
А ми собі заспівали та й коломийочку.
А ми собі заспівали, бо ми дяку мали,
Як би ви нас попросили, ще б вам заспівали.
Вчитель :
— Сьогодні ми закінчуємо подорож у минуле, ви достойно захистили свій проект : зібрали цікавий матеріал про побут, звичаї та традиції народу нашого села від своїх прадідів і прабаб, розповідали про їхнє важке життя, господарювання, ремесла. Ви зрозуміли, що тільки так можна по — справжньому пізнати свій рідний народ, вивчати їхню історію, мову, культуру.
Адже, традиції та звичаї — це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а в його історичному минулому.
Є така українська народна приказка: » Що край, то звичай, що сторона, то новина » . І справді, на цікаві звичаї кожний народ багатий. Більшість звичаїв народилося у сиву давнину. Їх, як коштовний скарб, батьки заповідали дітям. Від дітей звичаї переходили до онуків. Від онуків до правнуків і праправнуків… Деякі звичаї відмирали, забувалися.
Але кращі з них, виповнені мудрістю й добротою, живуть поміж людей і досі.
… То наших предків предки давні,
Та сама кров, той самий рід,
Культурою своєю славний
Тепер на ввесь широкий світ.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)