Думка інших
Як хочеться вину, що душу ссе, Звалить на когось! Та даремні мислі. Бо з тої миті, як на світ родився, Я вже відповідаю в нім за все! Борис Олійник «Ми б і раді, але що скажуть про нас люди?».
Такою несподіваною, хоч, коли по щирості, то не дуже й несподіваною була відповідь усіх тих, з ким нам доводилось розмовляти про форми гостювання. Ми висловлювали думку, що воно, гостювання, як і інші форми спілкування, цілком можливе і без алкогольних напоїв. Мали на увазі в тому числі і весілля, і зорини, і проводи в армію… Це ж питання задав вчитель,
Відбулися без краплі спиртного і були вони якимись особливо теплими, ліричними. Старші говорили з молоддю про значення служби в армії для зміцнення обороноздатності країни, про обов’язок кожного молодого громадянина мати поряд з мирною професією і професію військову. Ветерани добре пам’ятають жорстоку дійсність. На війні гинули насамперед ті, хто не мав бойового досвіду, незагартовані фізично. І слухали, слухали молоді, і такі гарні, сповнені роздумів про життя, були в них очі.
А які очі були в тих, котрих споїли на проводах, щедрою рукою наливаючи
А може, і якийсь власний препоганий вчинок, якого ніколи б не допустив тверезим, злі слова, сказані дівчині, з котрою дружив з шкільної парти. А тепер вона побачила його в усій п’яній «красі» і заявила, що чекати — такого — не буде. І підтвердила це своїм першим і останнім листом, за яким в довгі дні солдатської служби вже нічого більше не буде. Хіба що батьки сповістять: одружилася з іншим. Boни, звісно, звинуватять дівчину, не подумають, що, влаштувавши щедре частування синові, насправді зруйнували чистий світ першого кохання. Ось одна така мати, бідкаючись, говорить: «У нас з чоловіком не було ні весілля, ні проводів в армію.
Жили по війні бідно. Тепер інший час. Хай хоч діти одержать те, чого ми не мали…» Тут, думається, варто спинитись, нагадати напрочуд точні слова відомої актриси Алли Демидової: «Посилання на час…
Чи не надто часто ми беремо його собі в адвокати?» Актриса згадує як «в тяжкі воєнні роки, коли часом, крім зварених картопляних лушпайок, і на обід нічого не було, люди віддавали останній шматок тим, кому він був потрібніший. Найтяжчі часи не вбивають у справжній людині доброти і душевної щедрості, глибокої поваги до людей». Як вірно сказано! І як образливо, що ми, забувши моральні уроки минулого, апелюємо до нього, коли хочемо виправдати свої егоїстичні вчинки, дрібненьку психологію отакого собі купчика, який може собі дозволити, ніби в цьому і полягає щедрість, влаштувати гульбище для рідного синка чи дочки, про яке колись і мріяти не могли. Стривайте, але ж хіба про те ми, наші батьки тоді мріяли?
Хіба це було смислом нашої боротьби за краще життя? Розумно користуватися своїми можливостями, нагромадженим естетичним і етичним потенціалом, спрямувати їх у потрібне русло — хіба це не священний обов’язок старших перед молодшими? Адже нерозвиненість високих потреб, невміння, а часом і небажання вчитися розумно задовольняти їх, знижують критерії вимогливості до себе і до оточення, спричиняють до бездумного, рослинного животіння, схильності до пияцтва, яке стало дуже серйозною проблемою в багатьох сім’ях. «А починалося все, здається, з добрих намірів: поблажливо дозволеної під час випуску в школі чарчини вина, бучного повноліття, розтягнутого на кілька днів весілля», — це слова людини, трaгeдiя якої тепер вже непоправна. Інший наш співрозмовник прагне продемонструвати свою незгоду ерудованістю: «Весілля без горілки і вина? Та ж навіть саме слово «весілля» походить від «веселитися!» Можливо.
Але ж хіба ми настільки зубожіли емоційно, що для того, щоб зрадіти щастю близьких людей чи друзів, нам обов’язково потрібен допінг? І хіба ми прийшли на весілля для того, щоб зіпсувати молодятам їх найщасливіший день п’яними натяками і вигуками? Соціолог І. В. Бестужев-Лада вивів таку заповідь: «Розум людський — вершина сущого. Не дурмань його пияцтвом. Не зводь суєтою. Це — дикунство!» Погодьтеся, заповідь дуже справедлива.
Тож не треба посилатися на час. Не принижуймо минулого — йому були властиві не тільки недостатність матеріальних благ, а й високість помислів. Не ображаймо сьогоднішнього — у нас є все для того, щоб ми красиво справляли весілля й інші сімейні торжества.
Ну, хто нам заважає? І ще одне. Давайте глянемо на карту планети і позаздримо самі собі. Як нам пощастило! Яка краса навколо нас! А хіба не радість для людини посадити дерево, вирощувати хліб, викохати квітку!
Скажіть, ви бачили хоч одного п’яницю серед садівників? Скільки є прекрасних справ, куди можна вкласти свій розум, серце, знайти в них насолоду, радість творення. Але повернемось до початку нашої розмови. «І що ж сказали люди після ваших безалкогольних проводів?» — запитали вчителя. «Ви знаєте, сказали, що це чудово!» — відповів він. Отже, не будемо боятись того, що скажуть люди. Частина зрадіє і підтримає, частина замислиться, а частина… їм дамо відсіч.
Всі разом. Хай, зрештою, вони, а не ми, думають: «А що скажуть люди?» Люди скажуть — спасибі. Бо: «…Мало прожити життя, — Треба життя зрозуміти», — писав Євген Плужник.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)