«Сенс та Драма людини» у творчості Чехова
У Чехова була незвичайна «пильність буття», він відрізнявся спостережливістю і гострим веденням дрібниць життя. Недарма письменник протягом багатьох років вів записні книжки. Туди він заносив спостереження над людьми, зазначав риси характеру, які раніше не були помічені російськими письменниками.
Чеховських героїв постійно переслідують помилки, непорозуміння, катастрофи ілюзій, цим і визначаються принципи побудови багатьох оповідань, повістей і п’єс. Помилки ці, спочатку незначні, знаходять вселенський масштаб: від комічних
Автор «Мого життя», «Іонич» «не суддя своїх персонажів, — казав англійський письменник Д. Прістлі, — а неупереджений свідок». Чеховських героїв складно зрозуміти, ще складніше оцінити, тому що вони не нагадують нам ті звичні образи російської класики, які втілювали у своєму характері авторську ідею. Ще сучасники дорікали Чехова в тому, що він «безідейний автор». Та й сам Чехов так писав
У чеховських оповіданнях немає позитивних чи негативних героїв, всі вони «випадкові» люди в «випадкових» ситуаціях. Це одна велика «нудна історія» «невідомої людини» російської класичної літератури і дуже знайомого героя 80-х років дев’ятнадцятого століття. Розглянемо твір «Іонич», яке відноситься до творів вже зрілого і талановитого письменника.
На перший погляд здається, що створювався цей текст за класичною моделлю російського реалізму, де представлений типовий герой у типових обставинах. У записниках, начерках повісті зазначено: «Іонич. Ожирел.
Вечорами вечеряє в клубі за великим столом «.
«Філімонова — талановита сім’я… в нудному сірому місті». Ми бачимо, що повість «Іонич» народжується як би з двох центрів: туркінская сім’я і сам Іонич — середа і герой. Але немає класичного конфлікту між «розумною непотрібністю» і «вульгарним світом».
Дмитро Старцев вже в першій частині твору сприймає цей вульгарний світ як «непоганий», він, як і всі гості, приймає умови гри. Йому здається, що ці милі люди, особливо Котик, його розуміють: «З нею він міг говорити про літературу, про мистецтво, про що завгодно, міг скаржитися їй на життя…», і не важливо, що вона іноді починає недоречно сміятися. Побачення героїв проходять на лоні природи, в саду, як і повинно бути в ситуації російська людина. «У їх великому кам’яному будинку було просторо і влітку прохолодно, половина вікон виходила в старий тінистий сад, де навесні співали солов’ї…», але далі автор додає, «коли в хаті сиділи гості, то в кухні стукали ножами, у дворі пахло смаженою цибулею — і це щоразу віщувало рясний і смачна вечеря «.
Це щось більше за все і подобалося Іонич.
У героя пробуджується жага кохання, і він, як натхнений романтик, відправляється на побачення вночі на кладовище. Пристрасний порив, а не щире почуття, театральний жест. А не любов — ось що керує героєм.
Це підтверджується фінальної фразою сцени на кладовищі: «Ох, не треба б повніти», — і думками Іонич, коли він їде просити руки Котика: «А приданого вони дадуть, мабуть, немало».
Після розлуки та обопільних розчарувань герої знову зустрічаються. Та ж сімейка, той же сад, ті ж бажання — позбавитися від нудьги. Котик намагається говорити про любов: «Я всі ці дні думала про вас… Як же ви поживаєте?», Але відповідь Іонич буде невтішним: «Як ми поживає тут? Та ні як.
Цей процес викликає, полнеем, опускаємося «. Так, історія людського життя в зображенні Чехова починається комічно, але не смішно, а закінчується сумно і смішно.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)