Проблема морального обов&;apos;язку в творі «І мертвим, і живим…» Шевченка
Є імена в нашій літературі, які ввібрали до себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, стало ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія ось уже майже понад 150 років викликає у людей почуття захоплення своєю красою,- своєю силою і народною мудрістю.
Шевченко Т. Г. прийшов у літературу тоді, коли чаша народного терпіння переповнилася вщерть. Неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збирався над російською імперією як грандіозна хмара, що насувалася, наливаючись свинцем.
Вибух Шевченкової поезії… Прямий, відвертий, нерідко сатиричний. Серед творів поета особливу увагу привертає ліричний твір «І мертвим, і живим…», написаний у грудні 1845 року.
Про ідейний зміст твору, ідейну спрямованість послання й досі є різні думки.
Основний пафос — моральний обов’язок людини перед своїм народом, викриття кріпосництва і лібералізму. На це вказував і епіграф, взятий із Біблії: «А ще кто речет, яко люблю бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть». Даний епіграф, щоправда,
Коли бога тут розуміти як вищу справедливість, правду, то сенс епіграфа полягає в несумісності лібералізму і визискування. Заступ до послання спрямований проти кріпосників: Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують… Людей запрягають В тяжкі ярма.
Шевченко був реалістом і добрим знавцем народного життя. Він розумівся в тому, що в 40-х — 50-х роках демократи і ліберали у визвольному русі ще не розмежувалися. Тому цілком природним є звернення Тараса Григоровича до освіченої дворянської інтелігенції полюбити «велику руїну» — Україну. Чому Шевченко не звертався в своєму посланні до різночинної інтелігенції?
Та тому, Що вона ще тільки — тільки зароджувалась.
Звертаючись до представників дворянства і поміщиків, поет хоче збудити їх сумління: виражає надію, Що тільки вони, освічені люди свого часу, допоможуть Покріпаченому селянству, яке залишилося затурканим, Неписьменним, заляканим і здатним лише на стихійний протест.
Заклик «Розкуйтеся, братайтеся!» теж, на мою думку, звернений до прогресивної інтелігенції. «Розкуйтеся», думаю, означає звільнення від монархічних поглядів, а в слові «братайтеся» був заклик наблизитися до широких народних мас, до селянства.
Дворянська освічена інтелігенція мала, як гадав Шевченко, відмовившись традиційних поглядів, виробити нове світобачення, свої філософські і соціально-політичні погляди. Це був її обов’язок перед народом. Широке вивчення в дворянських сім’ях іноземних мов, подорожі за кордон — все це сприяло поверховому засвоєнню модних філософських, політичних питань: У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає і на небі, а не тілько На чужому полі. На думку поета, будь-які ідеї повинні випливати з конкретних соціально-політичних обставин.
Тому і піддає критиці українських лібералів, які: … шкуру драли З братів незрячих. Поет розкриває перед лібералами картину селянської революції, яка може стати реальністю, якщо пани — ліберали не переглянуть своїх позицій: Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде. В посланні поет виступає також проти космополітизму.
Розвінчуючи космополітизм, він викриває зверхнє, поверхове, модне «слов’янофільство». Поет доводить, що справжня освіченість, повага й любов до культури інших народів можливі тільки тоді, коли людина залишається на рідному грунті, поважає, знає культуру, мову свого власного народу. Він викриває надмірне націоналістичне захоплення, ідеалізацію історії України і закладає основу нової концепції історії України,
Закінчується послання критикою українських поміщиків: Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої ж діти її розпинають. Це викриття поєднується з закликом не цуратися рідного народу, його мови: Учітеся, читайте, І чужому научайтесь, И свого не цурайтесь. Ідеї послання були прогресивними, їх висували ріалі письменники та вчені.
Цінність, виховне значення Його в тому, що письменник був схильний до думки: не все іноземне слід приймати, в кожному окремому випадку треба керуватися інтересами самобутнього національного розвитку.
Відоме послання «І мертвим, і живим…» геніальний Кобзар присвятив тогочасній інтелігенції. Здобуваючи освіту за кордоном, знаючи по кілька іноземних мов, тримаючи домашні театри, проголошуючи волю кріпакам, «малоросійські» дворяни фактично відійшли від рідної культури, почали забувати історію предків. Представники інтелігенції захоплювалися здобутками інших народів, цураючись всього вітчизняного.
Чи мав Шевченко право так вболівати за українську культуру? Адже й справді, в середині XIX ст. Україна не мала ще такого розвитку, який бачили за кордоном представники української інтелігенції. Звичайно, обмежуватися тільки знанням історії власного народу недоречно й шкідливо. На мою думку, поет це розумів і хотів віднайти шляхи розвитку власної країни на підгрунті всесвітнього досвіду.
Сам Кобзар був високоосвіченою людиною. Знав античну культуру, поезію Байрона й Шекспіра, праці й діяльність французьких і польських істориків, згадував у поемі Коллара й Шафарика. Власним прикладом Шевченко утверджував думку про те, що захоплюватися здобутками іноземної культури й науки занадто мало, необхідно «землячкам» спрямувати всі свої зусилля на відтворення власної історії.
Бо найчастіше вони привозили в Україну «великих слів велику силу та й більш нічого». Звертаючись до псевдопатріотів, автор гнівно промовляє: У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.
Т. Шевченко засуджував ліберальну інтелігенцію, яка не знала власної історії, сподіваючись на те, що її «німець напише» українцям. Засуджував їхні почуття покірності, меншовартості. Поет закликає вивчити історію рідної землі, діяння визначних осіб:
Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми.
Шлях національного розвитку українців завжди був устелений тернами. Народ, окрадений та підневільний, знову й знову піднімався на боротьбу проти несправедливості й насильства. Водночас автор застерігає від сліпого запозичення всього іноземного, бо втрачається зв’язок із витоками вітчизняної історії. А так необхідно було звернути увагу на вивчення доби гетьманщини — своєрідної школи демократичного устрою, літописів — перлин спадщини славних пращурів, праць Карамзіна, М. Костомарова.
У той же час Т. Шевченко засудив державну позицію деяких гетьманів, які були «раби, підніжки, грязь Москви». Проблеми, які порушувалися поетом у XIX ст., залишаються актуальними й сьогодні. Історію України не вивчали довгі роки ні в школах, ні у вищих навчальних закладах. Відомий український кінодраматург Олександр Довженко зазначав, що навіть німці під час Великої Вітчизняної війни були впевнені у відсутності справжніх патріотичних почуттів нашого народу: «Вони не вивчають історії. У них від слова нація залишився тільки прикметник». Дійсно, був період, коли соромилися рідної мови, без якої «наш край — територія, а не Вкраїна».
На щастя, зараз відбувається процес відродження національної культури, науки, побудови суверенної України. Слова Т. Шевченка й сьогодні спрямовані в майбутнє:
І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)