Нова дійсність у творчості Сергія Єсеніна

Поетові для життя і творчості визначений долею якийсь час, епоха. Іноді вони течуть плавно, без розривів і катастроф, в одному темпі і ритмі, від початку і до кінця. Життя ж Сергія Єсеніна, як і багатьох його сучасників, чітко ділиться на періоди “до” і “після”, Погляд, можливо, дуже варварський, але вірний, – перефразовуючи І. Бродського. Єсенін жив у двох різних мирах, і його відношення до них складалося по-різному. І знаходило своє відбиття безпосередньо у його творчості. “Перетворення” – так називається перший післяреволюційний

збірник поета. Назва глибоко символічна: перетворюється не тільки сам автор, але і світ довкола нього.

Перший вірш книги “Інонія” оповідає про радості нового пришестя Спасу. З ним йдуть нові зміни у долі землі. Єсенін бачить себе пророком і зухвало адресує свій твір біблійному Ієремії. Він полемізує із християнськими канонами:

Я інше побачив пришестя – Де не танцює над правдою смерть.

Нова віра повинна прийти без “хреста і страждань”, все повинне бути по-іншому, не так, як раніше: тому і називається країна майбутнього Інонією. Це свого роду поетична утопія – “із селянським ухилом”.

Рай єсенінської мрії – рай цілком сільський, з нивами і полями, із синіми ріками і золотом хлібів. І навіть Америка, “відколота половина землі”, буде перетворена цією всеперемагаючою навалою. Інші вірші збірника також повні віри у прийдешні зміни, що несуть світу звільнення і процвітання. І от, здавалося б, мрії поета починають збуватися. У долі країни – корінний переворот.

Отут, можливо, варто було б очікувати захопленої реакції з боку Сергія Єсеніна, однак усе набагато складніше і болісніше для нього. Замість очікуваного “мужицького раю” очам автора з’являється країна, яку роздирає громадянська війна і спустошує розруха – нестерпне видовище для “поета мирного”, співака майже ідилічного сільського життя: Про кого ж, кого ж співати В цій скаженій заграві трупів? Що бачить герой? По полях скакає холоднеча, сонце мерзне, небо згризене хмарами, панує “злий жовтень”, що згризе гаї, – так Єсенін передає атмосферу епохи. Соціальному конфлікту у нього доданий універсальний характер: розпадається зв’язок людини і природи – “людину з’їв дитя вовчиці”.

Сам же герой відмовляється приєднатися до загального божевілля. Війна, насильство – це блюзнірство над природою, над землею, це божевілля, і якщо люди збожеволіли, то поет хоче залишитися зі звірами. Герой гірко шкодує про те, що колись оспівував прихід революції:

Видно, у сміх над самим собою Співав я пісню про чудесну гостю.

Він бачить, що приходить кінець усьому, чим він так дорожив у своєму житті, усьому, що він з почуттям глибокої прихильності описував у своїх віршах: милому сільському краю, мирній праці, стародавньому життєвому укладу. Уже сурмить “погибельний ріг” по рідній землі – і, як знати, може бути і по самому поету. На місце тонконогого червоногривого коня приходить залізний кінь, вслід якому герой шле свій проклін: “Чорт би взяв тебе, кепський гість!”.

У залізній сутичці з містом село приречене. Єсенін відчуває себе “останнім поетом села” не тому, що припускає, що у нього не буде спадкоємців, а тому, що не сподівається на виживання самого села. Душу героя переповнена болем і розпачем. Він не знаходить собі місця у новому світі і, як деякі інші йшли у монастир або на більшу дорогу, намагається забутися у “хуліганстві”. Він “похабничає і скандалить”, тому що так йому добре згадувати “зарослий ставок і хрипкий дзенькіт вільхи”. Хуліганство для нього – це і акт розпачу, і спроба до втечі, і прагнення забутися у хмільному розгулі, Герой навмисно провокує обивателів, приймаючи їхню лайку з якимось протиприродним задоволенням.

Однак у душі він залишається колишнім сільським бешкетником, що живе у світі якщо не з людьми, то із братами нашими меншими: “Не скривджу ні кози, ні зайця”.

Але проходить час, і поет знову знаходить свій дзвінкий голос: адже до того “душа спросоння хрипнуло співала, не розуміючи свято наше”. Його новий збірник називається “Весну люблю”, і ця назва говорить багато про що. Весна – пора відродження усього живого, пора цвітіння і любові. І ця любов знову відкривається для героя, а разом з нею – “і божество, і натхнення, і життя, і сльози”.

Автор ставить перед собою завдання: …осягнути у кожній миті Комуною здиблену Русь. На шляху пізнання того, що трапилося у рідній країні, поета чекає безліч відкриттів. Змінився бідний і непривабливий сільський побут, зняті хрести із дзвіниць, на селі читають “Капітал” і агітки “Бєдного Дем’яна”.

Сільської молоді вуж не сіло, “а вся земля” стала батьківщиною. І слідом за іншими герой відчуває в собі бажання бути не тільки співаком, але і громадянином. Він всерйоз починає думати –

Чи не краще церков От ці вишки Чорних нафт-фонтанів.

Ліхтарі на вулицях міста здаються йому прекрасніше південних зірок. Прийшов час для того, щоб облаштувати землю. Поет щасливий жити в такий час. У вірші “Лист до жінки” герой розкриває складну еволюцію свого сприйняття нової дійсності: ніколи він не міг зрозуміти у “розкиданому бурою побуті”, куди “несе нас доля подій”. Тепер же все інакше: пройшов час, і поет усвідомив сутність що відбувається і прийняв її.

У циклі віршів “Квіти” Єсенін образно оповідає про події революції. Люди – квіти, що гинуть під сталлю жовтня, але поетові не жаль того, що відбулося, тому що попереду – нове світле життя. Однак не все ладиться у відносинах героя і нової дійсності.

Це у Маяковського – “Добре!”, і герой захоплено викликує: “Моя міліція мене береже”. У Єсеніна ж по-іншому:

Я з Москви надовго втік: З міліцією я ладити не у вправності… Для своєї країни він залишається “зведеним сином”: Залишився у минулому я однієї ногою, Прагнучи наздогнати сталеву рать, Сковзаю і падаю другою.

У душі поета борються суперечливі почуття: він усіма силами намагається прийняти “Русь радянську”, але, з іншого боку, йому боляче і кривдно від того, що його життя виявилося незатребуваним дійсністю. Однак Єсенін не встає на шлях образи і гніву. Долю своєї країни він заповість молодим, не обтяженим вантажем помилок і гріхів минулого: Цвітіть, юні! І здоровішайте тілом!

У вас інше життя…

Він благословляє нове життя, юність, щастя інших: “Кожну працю благослови, удача!”. А що залишається на долю самого поета? “Один піду до невідомих меж”, – пише він про свою долю. Так вийшло, як знати, чи випадковістю було це, або ж гірким передчуттям, що Єсенін дійсно пішов – пішов з життя “у світ інший”. На його трагічну загибель гостро відреагував Маяковський, його поетичний побратим і ідейний суперник. Причину смерті Єсеніна він бачить у неможливості для нього прийняти нове життя у всій його складності. “Смички” з життям дійсно дуже мало, а звідси – “багато горілки і вина”.

Далі Маяковський затверджує, що подібна смерть не вихід, але прояв слабкості: у цьому житті вмерти не складно, “зробити життя – значно трудніше”. Поет втомився боротися з дійсністю й із собою і пішов. Хто засудить або ж виправдає його?

Хіба що – інший поет.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Language levels and their units.
Сейчас вы читаете: Нова дійсність у творчості Сергія Єсеніна