Нова дійсність у творчості Сергія Єсеніна
Поетові для життя і творчості визначений долею якийсь час, епоха. Іноді вони течуть плавно, без розривів і катастроф, в одному темпі і ритмі, від початку і до кінця. Життя ж Сергія Єсеніна, як і багатьох його сучасників, чітко ділиться на періоди «до» і «після», Погляд, можливо, дуже варварський, але вірний, — перефразовуючи І. Бродського. Єсенін жив у двох різних мирах, і його відношення до них складалося по-різному. І знаходило своє відбиття безпосередньо у його творчості. «Перетворення» — так називається перший післяреволюційний
Перший вірш книги «Інонія» оповідає про радості нового пришестя Спасу. З ним йдуть нові зміни у долі землі. Єсенін бачить себе пророком і зухвало адресує свій твір біблійному Ієремії. Він полемізує із християнськими канонами:
Я інше побачив пришестя — Де не танцює над правдою смерть.
Нова віра повинна прийти без «хреста і страждань», все повинне бути по-іншому, не так, як раніше: тому і називається країна майбутнього Інонією. Це свого роду поетична утопія — «із селянським ухилом». Рай
Отут, можливо, варто було б очікувати захопленої реакції з боку Сергія Єсеніна, однак усе набагато складніше і болісніше для нього. Замість очікуваного «мужицького раю» очам автора з’являється країна, яку роздирає громадянська війна і спустошує розруха — нестерпне видовище для «поета мирного», співака майже ідилічного сільського життя: Про кого ж, кого ж співати В цій скаженій заграві трупів? Що бачить герой? По полях скакає холоднеча, сонце мерзне, небо згризене хмарами, панує «злий жовтень», що згризе гаї, — так Єсенін передає атмосферу епохи. Соціальному конфлікту у нього доданий універсальний характер: розпадається зв’язок людини і природи — «людину з’їв дитя вовчиці».
Сам же герой відмовляється приєднатися до загального божевілля. Війна, насильство — це блюзнірство над природою, над землею, це божевілля, і якщо люди збожеволіли, то поет хоче залишитися зі звірами. Герой гірко шкодує про те, що колись оспівував прихід революції:
Видно, у сміх над самим собою Співав я пісню про чудесну гостю.
Він бачить, що приходить кінець усьому, чим він так дорожив у своєму житті, усьому, що він з почуттям глибокої прихильності описував у своїх віршах: милому сільському краю, мирній праці, стародавньому життєвому укладу. Уже сурмить «погибельний ріг» по рідній землі — і, як знати, може бути і по самому поету. На місце тонконогого червоногривого коня приходить залізний кінь, вслід якому герой шле свій проклін: «Чорт би взяв тебе, кепський гість!».
У залізній сутичці з містом село приречене. Єсенін відчуває себе «останнім поетом села» не тому, що припускає, що у нього не буде спадкоємців, а тому, що не сподівається на виживання самого села. Душу героя переповнена болем і розпачем. Він не знаходить собі місця у новому світі і, як деякі інші йшли у монастир або на більшу дорогу, намагається забутися у «хуліганстві». Він «похабничає і скандалить», тому що так йому добре згадувати «зарослий ставок і хрипкий дзенькіт вільхи». Хуліганство для нього — це і акт розпачу, і спроба до втечі, і прагнення забутися у хмільному розгулі, Герой навмисно провокує обивателів, приймаючи їхню лайку з якимось протиприродним задоволенням.
Однак у душі він залишається колишнім сільським бешкетником, що живе у світі якщо не з людьми, то із братами нашими меншими: «Не скривджу ні кози, ні зайця».
Але проходить час, і поет знову знаходить свій дзвінкий голос: адже до того «душа спросоння хрипнуло співала, не розуміючи свято наше». Його новий збірник називається «Весну люблю», і ця назва говорить багато про що. Весна — пора відродження усього живого, пора цвітіння і любові. І ця любов знову відкривається для героя, а разом з нею — «і божество, і натхнення, і життя, і сльози».
Автор ставить перед собою завдання: …осягнути у кожній миті Комуною здиблену Русь. На шляху пізнання того, що трапилося у рідній країні, поета чекає безліч відкриттів. Змінився бідний і непривабливий сільський побут, зняті хрести із дзвіниць, на селі читають «Капітал» і агітки «Бєдного Дем’яна».
Сільської молоді вуж не сіло, «а вся земля» стала батьківщиною. І слідом за іншими герой відчуває в собі бажання бути не тільки співаком, але і громадянином. Він всерйоз починає думати —
Чи не краще церков От ці вишки Чорних нафт-фонтанів.
Ліхтарі на вулицях міста здаються йому прекрасніше південних зірок. Прийшов час для того, щоб облаштувати землю. Поет щасливий жити в такий час. У вірші «Лист до жінки» герой розкриває складну еволюцію свого сприйняття нової дійсності: ніколи він не міг зрозуміти у «розкиданому бурою побуті», куди «несе нас доля подій». Тепер же все інакше: пройшов час, і поет усвідомив сутність що відбувається і прийняв її.
У циклі віршів «Квіти» Єсенін образно оповідає про події революції. Люди — квіти, що гинуть під сталлю жовтня, але поетові не жаль того, що відбулося, тому що попереду — нове світле життя. Однак не все ладиться у відносинах героя і нової дійсності.
Це у Маяковського — «Добре!», і герой захоплено викликує: «Моя міліція мене береже». У Єсеніна ж по-іншому:
Я з Москви надовго втік: З міліцією я ладити не у вправності… Для своєї країни він залишається «зведеним сином»: Залишився у минулому я однієї ногою, Прагнучи наздогнати сталеву рать, Сковзаю і падаю другою.
У душі поета борються суперечливі почуття: він усіма силами намагається прийняти «Русь радянську», але, з іншого боку, йому боляче і кривдно від того, що його життя виявилося незатребуваним дійсністю. Однак Єсенін не встає на шлях образи і гніву. Долю своєї країни він заповість молодим, не обтяженим вантажем помилок і гріхів минулого: Цвітіть, юні! І здоровішайте тілом!
У вас інше життя…
Він благословляє нове життя, юність, щастя інших: «Кожну працю благослови, удача!». А що залишається на долю самого поета? «Один піду до невідомих меж», — пише він про свою долю. Так вийшло, як знати, чи випадковістю було це, або ж гірким передчуттям, що Єсенін дійсно пішов — пішов з життя «у світ інший». На його трагічну загибель гостро відреагував Маяковський, його поетичний побратим і ідейний суперник. Причину смерті Єсеніна він бачить у неможливості для нього прийняти нове життя у всій його складності. «Смички» з життям дійсно дуже мало, а звідси — «багато горілки і вина».
Далі Маяковський затверджує, що подібна смерть не вихід, але прояв слабкості: у цьому житті вмерти не складно, «зробити життя — значно трудніше». Поет втомився боротися з дійсністю й із собою і пішов. Хто засудить або ж виправдає його?
Хіба що — інший поет.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)