Моє розуміння ранній ліриці Павла Тичини

Йому судилася доля генія, доля українського митця. А довелося існувати всупереч долі. П, Тичині пощастило, бо його творчість припала на той час, коли усі відчули потепління. І голос поета став голосом щасливої людини, впевненої в тому, що Україна стане вільною, незалежною, що вона стане рівною серед рівних, гордою серед гордих.

Він, звичайно, помилявся, але саме в дореволюційній його творчості були присутні романтичні ідеали національного визволення та свободи.

Без усякого сумніву, час від березня 1917 року – то живе місце української

історії. І про це Тичина повідав у поемі “Золотий гомін”:

Всі сміються як вино: І всі співають як вино: Я – дужий народ, Я молодий!

Золота година національного звільнення закінчилась, так по-справжньому і не почавшись. Самостійний український уряд був на Україні чи не пасинком. Доба радості змінилася звичною для нашої національної психології трагічною добою.

Змінюється і настрій Павла Тичини. Особливо це виразно відбилося в циклі “Скорбна мати”.

Проходила по полю Обніжками, межами. Біль серце опромінив Блискучими ножами!

Дух ангела у творчості П. Тичини, ангела, що досяг землі, сповнений суперечностей.

Йому болить трагедія української національної революції, полум’я якої згасло у великому вогні всеросійської соці-алістичної революції. Непорозуміння, боротьба між російськомовним містом і українським селом – ось один із найбільш значущих моментів, що вирішив долю українського державнотворчо-го процесу. І взагалі, революція виявилася в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів:

Рабіндранате – голубе, З далекої Бенгалії Прилинь до мене на Вкраїну. Я задихаюся, я гину.

Революція для поета – це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості. Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних. Вона – це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі років, злітає з людських душ.

А разом з тим тонким шаром гине й Україна. Це болем віддається у серці патріота Павла Тичини. Він так вірив у революцію, так сподівався, що вона принесе полегшення українському народові:

“Гей, разом, разом станемо на ворога ми, браття, – Завзяття! Хто зрадить неньку Україну – прокляття тим, прокляття!” Він вихваляв борців, які не злякалися смерті й йшли у бій за самостійність України, за її самобутність. Він закликав кобзарів підбадьорити героїв своїм співом та грою, як це робилося завжди у козаків перед страшним й важливим боєм.

Чутно було той романтичний настрій, який наповнював кожен рядок поезій Тичини: Хвала борцям, що на зорі Лягли в холодні ями. Гей, вдарте в струни, кобзарі, Натхніть серця піснями!

Але минув час, і поет зрозумів, що Україні не судилося щастя, що вона не буде вільною державою, яка сама за себе вирішує свою долю. Люди як були рабами, так і залишилися. Це дуже глибоко вразило Тичину, і він говорить від імені народу: І сказали люди: годі нас дурить/ Будем ще й на волі у кайданах гнить: Ждали ми героя, а встав свинопас, – Хто ж так люто кинув на поталу нас?

На це запитання відповів час. Павло Тичина не зміг голосно протистояти владі. Лише в його ранній поезії відчувається самобутній спів скривдженого патріота, можна побачити романтичний ідеал національного визволення та свободи.

Але саме ці вірші дають право, на мою думку, називати Павла Тичину одним з найкращих, найчесніших поетів своєї доби.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Вечные литературные образы.
Сейчас вы читаете: Моє розуміння ранній ліриці Павла Тичини