Своєрідність світобачення Ф. Кафки та його художнє вираження в оповіданні «Перевтілення»
Кафка, Кафка, Кафка… Знаєте, чесно кажучи, мені його жаль. Зламана людина, яка боялася світу. Письмовий стіл для нього був єдиним другом. Людей він сторонився, у родині жив, як «більш чужий, аніж найчужіший», жінок боявся.
Дивйо, що людина з таким похмурим поглядом на життя, із таким відстороненим ставленням до людей могла привернути до себе увагу читачів усього світу. Комфортно Кафка почувався тільки у своїй кімнаті за зачиненими дверима. Так, ми на уроках розбирали феномен Кафки, але дивуватися я не перестаю.
Ми іноді говоримо про
Та спочатку справді цей Ніхто був людиною — Грегором Замзою, сином, братом, службовцем, комівояжером. І ось одного ранку всього цього не стало, і в. першу чергу, не стало комівояжера, бо він не потрапив, на перший ранковий потяг, та й на наступний теж. Він залишився у своїй кімнаті. Замкнений, як йому подобалося.
Але тепер маленька замикачка дверей перетвориться на величезну колодку, яка так і залишиться на його шиї до останніх днів. Бо саме через
Перетворення на комаху — це не зовнішнє перетворення, а те, як людина почувається у цьому світі: чи то в родині, чи то в суспільстві, чи то на роботі. По суті справи — це її внутрішній комфорт чи дискомфорт. Письменникові було незатишно у власній родині. Із батьком непросто — у нього зовсім інші принципи життя, яких син не хоче і не може прийняти. М’ясницько-галантерейні інтереси — це не те, що цікавить Франца. Батько часто шпиняє сина, хоче виростити його фізично сильним, мужнім, пронирливим.
А син слабкий, хворіє часто. Якийсь не такий. Так Кафка й жив із покаліченим сприйняттям самого себе в світі. З тавром «не такий». У «Листі до батька» він пише, що той мав прекрасну посмішку, міг весело говорити, але тільки до когось, а не до сина.
Батьківської любові й тепла син так і не побачив. Дитина росте з батьком, але без батьківського розуміння співчуття — це перше, що поклало початок трагічного погляду’на світ. Майбутній письменник виявився настільки залежним від родини, що навіть одружитися так і не наважився.
В уяві Франца завжди малювалася картина — батько каже йому: «Біжи. Чого ти стоїш?»
А сам у той же час міцно тримає його за руку. А хлопець хотів вирватися, створити власну родину, мати дружину, дітей. У його домі мали б панувати ласка, терпимість, щастя й свобода кожної народженої ним дитини.
Але ж раптом він не впорається з обов’язками глави сімейства? І знову — письмовий стіл та чорні думки. Декілька разів Кафка був заручений, але так і не став під вінець.
Можна було б «знайти улюблену роботу, захоплення, втекти з родини, яка так пригнічувала. Але ж знов ні! Кафка примушує себе ходити на роботу.
Він її ненавидить усі чотирнадцять років, але ходить туди щоранку. Ось і загнав себе у трикутник безвиході: «батько — наречена — робота».
Ні розірвати гострі кути, ні обійти їх, ні змінити щось Кафка не міг, бо й не намагався. Він на собі сам поставив клеймо «комаха», «нікчема». Таким є і його герой Грегор Замза — він одразу змирився з тим, що отримав. Не протестує, не намагається випасти у вікно чи вискочити в двері, щоб врятуватися.
Ні, він мириться з усім, що сталося. Єдиний раз у ньому прокидається власна гідність — коли рідні виносять меблі, а він рятує свою «даму в хутрах». Це його власність — і її він нікому, не віддасть. От якби так Грегор чинив із самого початку — заявляв про себе, — тоді б і родина по-іншому думала про нього.
Мати за час Грегорової хвороби ні разу не заходила в кімнату до сина, батько теж, Грета гидувала брати його тарілку руками…
Але Грегор бачив, що є інші люди. Та ж сама хатня робітниця, яка не гидувала ним, а навпаки, кожного ранку вона відчиняла двері та деякий час стояла й просто дивилася на нього. Значить, не всі люди такі, як у його родині. Але у самого Кафки було спотворене уявлення про власне значення в житті. Він був переконаний, «що мусить зникнути»,.і тоді родині буде легше жити без нього.
Це й показано у новелі. «Слава тобі, Господи!» — ось реакція батька на смерть сина!
Кафка заповідав спалити усі свої твори. Він мав рацію. Адже він писав про себе і для себе. Кожен має свої претензії до рідних, до життя, але не кожен про це пише чи говорить.
Хтось до кінця життя так і носить у собі невиплакані образи. А Кафка писав. Це був його порятунок. Крім письмового столу, був у Франца ще один друг — Макс Врод. Саме він не виконав заповіт письменника та замість того, щоб спалити рукописи, взяв і опублікував їх, а деякі ще й допрацював, дописав.
Тепер люди знають багато з того, що Кафка, може, хотів би приховати.
У творах Кафки, як і в його житті, домінує позиція екзистенціаліста: «невелика трагедія роздмухується до гіпертрофованих розмірів», людина живе з переконанням, що вона є самотня, нікчемна, зайва та має зробити тільки одне — померти. Саме для цього вона й приходила в цей світ. Експресивність, екзистенціальність, символізм — через таку призму треба читати Кафку.
Але мені здається, що завжди треба боротися за себе, не опускати руки, знаходити вихід з важкого становища. Як то кажуть, не можеш змінити обставини, зміни своє ставлення до них і в будь-якому становищі шукай позитивне. Недавно на уроці української мови нам читали текст для переказу про художника, у якого не було рук. 1 що він зробив? Він малював ногами!
Молодець! Різні є люди. Але Кафка був саме таким, яким вія був, і в цьому теж є його цінність для світу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)