А. П. Чехов. «Дядя Ваня»
Щось є в людині таке, що не дає йому тільки їсти, пити, насолоджуватися. Тріпоче в ньому іскра Божа — бажання творчості, творення. Розумно прожити своє життя — це означає розкрити власний потенціал, втілити уявні образи в матерію. Не обов’язково це буде живопис або музика, але навіть уміння любити людей — це справжня творчість.
Ось таких людей Чехов, так, втім, не Чехов, а саме життя відправила животіти в глушину, в село. Чехов тільки спостерігав за ними, причому досить талановито. Багато сучасників писали потім, що впізнають у п’єсі
Дні тяглися нескінченно і нудно. Але живі люди не можуть, подібно покинутій меблів, покірно припадати пилом з року в рік, щоб при цьому на душі у них було безтурботно. Романтик Войницький Іван Петрович і дочка його сестри Соня віддають своє життя вигаданого ідеалу — величі генія професора Серебрякова.
Дядя Ваня, шалено люблячи свою сестру, відмовився від спадщини на її користь і все
Дядя Ваня і Соня робили це безмежно. Пишаючись своїм родичем, вони перечитували журнали з його статтями, не замислюючись про своє життя, проживаючи її в глушині, повністю віддавшись роботі на генія. Знадобилося довгих двадцять п’ять років, щоб Войницький розгледів в своєму ідолі пустушку.
Але за всі ці роки, здавалося б, марно прожітойжізні дядя Ваня, Соня, їхня старенька няня Марина залишаються чистими, моральними людьми Звичайно, сільська розмірене життя приглушила їхні почуття, мрії, але на відміну від професора, що взяв від життя все, але розтратив свої душевні якості, вони зуміли зберегти щирість і доброту Такі якості цінніше багатьох земних благ У світі, де кожен прагне відхопити шматок пожирніше, тихо живуть такі от наївні світлі душі
Так само проживає своє життя в селі Михайло Львович Астров, талановитий лікар Він займається науками, робить операції хворим, заради інтересу становить картограму повіту, і взагалі це освічена людина, але за десять років і він обростає сільської нудьгою Та й сама по собі життя нудне, дурна, брудна Затягує це життя Кругом тебе одні диваки, а поживеш з ними роки два-три і мало-помалу сам, непомітно для себе, стаєш диваком Поглупеть-то я ще не подурнішав, але почуття якось притупилися Нічого я не хочу, нічого мені не потрібно, нікого я не люблю З його розумом можна було б отримати високий чин, дійсно виправдовуючи його, прославитися
А він живе в селі, тому що його мало цікавить кар’єра, почесті А може, бо ліньки йому думати про це Зате Серебряков не полінувався і не посоромився влаштувати власне життя, користуючись добротою своїх рідних
Професор Серебряков і його нова молода дружина, приїхавши в маєток, сколихнули спокійний побут села Раніше, приглушивши свої почуття щоденною роботою, усталеним розпорядком, мешканці маєтку впокорилися зі своїм життям Але професор завів нові порядки, вставав коли хотів, вередував, вимагав, щоб чай подавали йому в кабінет і щоб всі відчували себе ощасливленим його присутністю
Дружина професора, молода розкішна жінка двадцяти семи років, звичайно, не могла не закрутити голову до цих пір не втратила свою ніжність Івану Петровичу Вперше за прожиті роки він підняв голову від своєї рутини і озирнувся навколо Життя пройшло повз, але ось перед ним цілком реальна істота, яке могло б скласти його щастя Дядя Ваня зворушливо уявляє собі нездійсненне щастя
Тепер ми обоє прокинулись би від грози, вона злякалася б грому, а я тримав би її в своїх обіймах і шепотів Не бійся, я тут ‘Але сама Олена Андріївна, спочатку любила свого чоловіка, тепер без радості і давно вже без любові состоітпрі цьому літньому буркотливо людину, сама не знаючи, навіщо живе Нудьга захопила і її Серебрякова досить порядна, щоб не змінювати старого чоловіка, але життя її абсолютно безцільна, щоб нудьгувати зітхання Войницького НЕ розважають її, але раптово розгорівся до неї інтерес Астрова все-таки пробуджує забуті почуття Олена Андріївна міркує про Соню, давно закоханої в доктора, але помічає і своє хвилювання ‘Я розумію цю бідну дівчинку
Серед відчайдушною нудьги коли замість людей колом бродять якісь сірі плями, чуються одні вульгарності, коли тільки й знають, що їдять, п’ють сплять, іноді приїжджає він, не схожий на інших красивий, цікавий захоплюючий точно серед потемків сходить місяць ясний Піддатися чарівності такої людини, забутися Але і це лише мрії Як тільки розігрується драма, Олена Андріївна, скориставшись нагодою, біжить від зради, від пориву почуттів у свою тиху, сумну життя
Кульмінація п’єси починається з невинного пропозиції Серебрякова, яке він пересипає дотепами, посиланнями на своє незнання практичного життя, продати маєток Це пропозиція стає тією самою останньою краплею, яка підриває терпіння дяді Вані Вже не оглядаючись ні на що, він вивалює всю правду на голову професора, який ніколи не зізнавався собі в ній Всі знають цю правду, за винятком колишньої тещі професора Марії Василівни, яка продовжує свято вірити в геній Олександра Вона на французький манер називає сина Івана — Жаном, і читає весь новітній дурниця, що друкуються в журналах Усі намагаються стримати Івана Петровича, Серебряков вдає з себе жертву Соня, не втримавшись, теж вигукує Треба бути милосердним, папа1-Я і дядя Ваня так нещасні ‘ Войницький в запалі хапається за револьвер, піднімає метушню, але і це все пусте Гості у ^ взжают, і все в будинку стає як і раніше Це жахливий спокій і простота містять в собі страшний, несамовитий крик, який ніхто і ніколи не почує
Страшна і тиха сцена, коли домочадці повертаються до своїх справ Напишемо, дядя Ваня, перш за все рахунки У нас страшно запущено Пиши Ти пиши один рахунок, я — інший Всі розуміючи, бачачи свою долю, вони миряться і приймають її Вони пишуть запущені рахунки, коли похована живцем їх життя Безсумнівно тут вплив християнського світобачення — терпіти в цьому житті в ім’я життя вічного Бог зглянеться над нами, і ми з тобою, дядько, милий дядько, побачимо життя світлу… Ми відпочинемо! Ми почуємо ангелів, ми побачимо все небо в алмазах, ми побачимо, як все зло земне, всі наші страждання потонуть в милосерді.. Їх смиренність захоплює, а й обурює одночасно Що є милосердям?
Присвятити своє життя роботі на негідника, не боротися, не дерзати, змиритися, але з чим?
Тим не менш вони пронесли через усе своє сіре життя найголовніше — вони живуть для інших. Не думати про себе здатні лише святі, і, звичайно, в кінці життя Іван Петрович розкаюється, але думає він при цьому не про упущені розвагах, а про те, що Серебряков виявився посередністю. Якби Серебряков відбувся, можливо, Іван Петрович пишався б прожитим життям, тим, що допоміг проявитися таланту.
В усякому разі, люди ці безкорисливі, в цьому їх багатство, в цьому і біда. М. Горький писав Чехову: В останньому акті, коли доктор, після довгої паузи, говорить про спеку в Африці, — я затремтів від захоплення перед вашим талантом і від страху за людей, за нашу безбарвну, злиденне життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)