Тарасове слово

Тарасове слово

Нині у цьому складному світі протиборства добра і зла, правди і кривди, людяності і нервозності, немилосердя й озвірілого збагачення варто подумати про два крила суспільної тенденції у виховному плані: національна свідомість і національне безпам”ятство. Останнє – це забуття рідної мови, найперше, а звідси – зневага до культури, історії, завоювань і втрат минулих поколінь. Так поступово відбувається витолочення національної душі…

Але українська нація відроджується з Шевченка, отак, як література, як новітня

єдино культура. Тому і йдемо ми навесні до Шевченка, як до джерела, як до сповіді й причастя перед Паскою. Бо у Тараса була одна кохана дружина – його безталанна Україна, а його нащадки – усі, хто сповідує “єдиномисліє і братолюбіє.

Таке, що ніколи і ні за якої влади не мириться з тими, хто любить “на братові шкуру, а не душу”, та мову рідну забуває…

Безперечно, нам сьогодні треба жити по Шевченкові, жити його заповітами і мрію втілювати у життя. Бо знаємо, яким він був патріотом, як любив Україну. Малював її пахучими фарбами, а вона боліла…

Хотів забути, занапащену, напівживу.., а вона стояла перед

ним вишневим дивом, тополевою вірністю, чорнобривою панною в жупані, манила блиском довгої коси… І він брав лагідне й чисте, як вода джерельна, слово, вмочував у кров свого пломінкого серця, гартував на вогні пекучої сльози і різьбив, гравірував свої пророчі думки…

Прислухаймось сьогодні до тих думок, поплачмо, бо сльози, як і страждання, очищують душу. Нехай під чистим поглядом Шевченка просвітліє наш розум, вигляне совість, як сонце після дощу, зігріє плоть і оживить свідомість.

А тоді ставаймо до роботи і боротьби, аби не потурати кривді та злу своїм байдужим спогляданням, бо байдужість – найстрашніша в світі, гірше, ніж зрада! Адже тільки за мовчазної участі байдужих творились найбільші злочини на землі.

Не даймо втоптати наші душі, витолочити серце і розум, спаплюжити мову і вбити пісню, згноїти честь і славу! Вставаймо там, де бракує української книги, кінофільму, скажімо правду тоді, коли її проковтнули користолюбці. Припадімо неможними вустами до весняного соку землі – незглибимої любові великого Тараса – і не здаваймось!

Бо все в наших руках, бо на наших вустах, у наших серцях – Тарасове незбагненно живуче і оживляюче слово, наша віра, наша духовність, наше майбутнє.

Тобі, Україно

Вкраїно моя, ти багата й безмежна,

Ти – квітка троянди в строкатім вінку.

Сьогодні ти вільна, а ще – незалежна,

Хоч скільки було перепон на віку!

Тебе ненавиділи і шматували,

Палили тебе в політичнім вогні,

І мріять тобі, й говорить не давали, Забути веліли і край, і пісні…

А ти, наче правда, розправила крила,

Як пташка мала, як оте янголя…

Хоч тихо, спочатку, та заговорила,

Тоді заспівала… Й почула земля…

Ми маємо все, щоб вперед крокувати:

І силу, і волю, і пісню дзвінку.

І є в нас держава, дитина і мати, –

Омріяв Шевченко Вкраїну таку.

Ми вірили щедро в свою перемогу,

Й ця віра сестрою нам стала в бою.

Обрали свою, не чужу ми дорогу,

І долю знайшли ми, нарешті, свою…

Тепер ми щасливі, саджаємо квіти,

Кружляємо з піснею в вальсі-танку…

Радіють дорослі, всміхаються діти,

І вдячні Шевченкові, Лесі, Франку…

Вони нам вказали шляхи і дороги,

Щоб ми побороти недуги могли,

Щоб кликали правду завжди до порогу,

І мову любили, і край берегли.

Щоб роду свого не цурались ніколи,

Плекали щоб землю, і ріки, й ліси,

Саджали сади щоб вишневі довкола,

Душа щоб цвіла від такої краси!

Не даймо образити нашу Вкраїну,

На мить задрімаймо – і втратим її!

Хіба ж ми чекаєм духовну руїну,

Чи хочем, щоб змовкли навік солов”ї?..

Ми знаєм своїх патріотів в обличчя,

Їх пам”яті вірні сьогодні всі ми!

А жить в забутті – українцям не личить,

Сьогодні, мов янголи, ми вже з крильми…

Кує нам зозуля на осені й весни,

Сплітаються думи у мудрім вірші…

В важкій боротьбі наші душі воскресли,-

І розум проснувся у нашій душі…

Візьмімось за руки, міцніше візьмімось!

І кожен послухаймо серце своє, І небу сьогодні, і сонцю вклонімось,

Подякуймо Богу за те, що ми є!

За те, що ми вибороть волю зуміли,

Та душі у нас в спеки дні – не міліли!

І до ювілею сьогодні прийшли!

Із днем ювілею, Державо врочиста,

Усі ми вітаємо щиро тебе!

Нехай буде небо і мирне, і чисте,

Як в полі волошки, – таке голубе…

Нехай ти розквітнеш у щасті і в мирі,

Моя Україно, в строкатім вінку!

Хай мати дитині всміхається щиро,-

Бо мріяв Шевченко про тебе таку!..

Я вірю

Я сьогодні Шевченка читаю,

Скільки мудрості в його рядках!

Мов на ангельських крилах літаю,

Як тримаю “Кобзар” у руках…

Мені вчителька подарувала

В день народження книгу святу,

Щоб її я щоденно читала,

І тепер я з любов”ю читаю,

Вчу напам”ять премудрі вірші.

Наче кадри Шевченка гортаю,

Й озиваються струни в душі…

Що за велет! Титан був та й годі!

Він життя нам пророчив нове. І ходили чутки у народі,

Що не вмер він, а й досі живе…

І він бачить усі наші справи,

Хто є друзі, а хто – вороги. Бачить біди і злети держави,

Й додає нам і сили, й снаги…

Щоб жили ми і вчились, як треба,

Й пам”ятали свій корінь завжди,

Щоб любили і землю, і небо,

Й не було щоб чужої біди.

Щоб ми разом ходили на свято,

Вкупі завжди з братами були,

Мали друзів завжди і багато,

Щоб боротись уміли й могли.

І я вірю: подякують люди,

І згадають, я вірю, про нас.

І тоді нам не соромно буде

За життя, що пророчив Тарас.

“Кобзар”

Я гортаю знову рідний “Заповіт”

Бережно й ретельно вчитуюсь в рядки.

Бачу його погляд з-під каштанів віт,

Бачу його мудрі розчерки руки…

Скільки тут вмістилось різних тих подій:

Воля і неволя, мрія золота…

Нанизав намисто віри і надій,-

І легка усмішка сповнила вуста…

Тут і “Муза”, й “Доля”, вірний “Заповіт”,

Що вчила дитиною. То було давно.

Пронесу “Кобзар” я крізь завісу літ,

Наче мами пісню, наче знамено…

Потім цю реліквію людям передам,

Хай читають трепетні золоті рядки.

Його мудрим помислам вмерти я не дам,

Хоч біжать, як коні в яблуках, роки…

Сповідь сироти

Немає батька і сестри, і неньки,

Один у світі, наче вовкулак…

Усі кепкують: миршавий, маленький,

А я чимдуж стискаю свій кулак…

Я так, як він, метаюся по світу,

Мій дім – це поле, кущ якийсь, і тин…

Вітри скупляться навіть на привіти,

Бо я в цім світі, як Тарас, один…

В моїй душі давно уже заснули

Добро і мрія, ніжність і печаль.

Якби вітри в дитинство повернули,

То я б з сторінки чистої почав…

І знову, знову погляд – до Тараса,

Стежини всі ведуть до його мрій.

Не схибив він за вік малий ні разу,

ВІН – вчитель мій! Пророк і батько мій!

Іду до нього

Іду до нього осінню, весною,

Несу йому печалі і жалі.

А ще – як сніг вкриває пеленою

Усе навкруг на праведній землі.

Іду туди, де весни розцвітають,

Все потопає в ніжності й красі.

Бентежно знов “Кобзар” перегортаю,

Й читаю вірші жадібно усі.

Бо він дає мені наснагу жити,

Отож ця книга в мене на столі.

Горить лампадка… Золотіє жито…

І звук у синім небі журавлів…

Тетяна Лісненко заступник директора

З виховної роботи Роменської ЗОШ – інтернату

Ім.. О. А. Деревської


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Онегин чацкий.
Сейчас вы читаете: Тарасове слово