Тарасове слово
Тарасове слово
Нині у цьому складному світі протиборства добра і зла, правди і кривди, людяності і нервозності, немилосердя й озвірілого збагачення варто подумати про два крила суспільної тенденції у виховному плані: національна свідомість і національне безпам»ятство. Останнє — це забуття рідної мови, найперше, а звідси — зневага до культури, історії, завоювань і втрат минулих поколінь. Так поступово відбувається витолочення національної душі…
Але українська нація відроджується з Шевченка, отак, як література, як новітня
Таке, що ніколи і ні за якої влади не мириться з тими, хто любить «на братові шкуру, а не душу», та мову рідну забуває…
Безперечно, нам сьогодні треба жити по Шевченкові, жити його заповітами і мрію втілювати у життя. Бо знаємо, яким він був патріотом, як любив Україну. Малював її пахучими фарбами, а вона боліла…
Хотів забути, занапащену, напівживу.., а вона стояла перед
Прислухаймось сьогодні до тих думок, поплачмо, бо сльози, як і страждання, очищують душу. Нехай під чистим поглядом Шевченка просвітліє наш розум, вигляне совість, як сонце після дощу, зігріє плоть і оживить свідомість.
А тоді ставаймо до роботи і боротьби, аби не потурати кривді та злу своїм байдужим спогляданням, бо байдужість — найстрашніша в світі, гірше, ніж зрада! Адже тільки за мовчазної участі байдужих творились найбільші злочини на землі.
Не даймо втоптати наші душі, витолочити серце і розум, спаплюжити мову і вбити пісню, згноїти честь і славу! Вставаймо там, де бракує української книги, кінофільму, скажімо правду тоді, коли її проковтнули користолюбці. Припадімо неможними вустами до весняного соку землі — незглибимої любові великого Тараса — і не здаваймось!
Бо все в наших руках, бо на наших вустах, у наших серцях — Тарасове незбагненно живуче і оживляюче слово, наша віра, наша духовність, наше майбутнє.
Тобі, Україно
Вкраїно моя, ти багата й безмежна,
Ти — квітка троянди в строкатім вінку.
Сьогодні ти вільна, а ще — незалежна,
Хоч скільки було перепон на віку!
Тебе ненавиділи і шматували,
Палили тебе в політичнім вогні,
І мріять тобі, й говорить не давали, Забути веліли і край, і пісні…
А ти, наче правда, розправила крила,
Як пташка мала, як оте янголя…
Хоч тихо, спочатку, та заговорила,
Тоді заспівала… Й почула земля…
Ми маємо все, щоб вперед крокувати:
І силу, і волю, і пісню дзвінку.
І є в нас держава, дитина і мати, —
Омріяв Шевченко Вкраїну таку.
Ми вірили щедро в свою перемогу,
Й ця віра сестрою нам стала в бою.
Обрали свою, не чужу ми дорогу,
І долю знайшли ми, нарешті, свою…
Тепер ми щасливі, саджаємо квіти,
Кружляємо з піснею в вальсі-танку…
Радіють дорослі, всміхаються діти,
І вдячні Шевченкові, Лесі, Франку…
Вони нам вказали шляхи і дороги,
Щоб ми побороти недуги могли,
Щоб кликали правду завжди до порогу,
І мову любили, і край берегли.
Щоб роду свого не цурались ніколи,
Плекали щоб землю, і ріки, й ліси,
Саджали сади щоб вишневі довкола,
Душа щоб цвіла від такої краси!
Не даймо образити нашу Вкраїну,
На мить задрімаймо — і втратим її!
Хіба ж ми чекаєм духовну руїну,
Чи хочем, щоб змовкли навік солов»ї?..
Ми знаєм своїх патріотів в обличчя,
Їх пам»яті вірні сьогодні всі ми!
А жить в забутті — українцям не личить,
Сьогодні, мов янголи, ми вже з крильми…
Кує нам зозуля на осені й весни,
Сплітаються думи у мудрім вірші…
В важкій боротьбі наші душі воскресли,-
І розум проснувся у нашій душі…
Візьмімось за руки, міцніше візьмімось!
І кожен послухаймо серце своє, І небу сьогодні, і сонцю вклонімось,
Подякуймо Богу за те, що ми є!
За те, що ми вибороть волю зуміли,
Та душі у нас в спеки дні — не міліли!
І до ювілею сьогодні прийшли!
Із днем ювілею, Державо врочиста,
Усі ми вітаємо щиро тебе!
Нехай буде небо і мирне, і чисте,
Як в полі волошки, — таке голубе…
Нехай ти розквітнеш у щасті і в мирі,
Моя Україно, в строкатім вінку!
Хай мати дитині всміхається щиро,-
Бо мріяв Шевченко про тебе таку!..
Я вірю
Я сьогодні Шевченка читаю,
Скільки мудрості в його рядках!
Мов на ангельських крилах літаю,
Як тримаю «Кобзар» у руках…
Мені вчителька подарувала
В день народження книгу святу,
Щоб її я щоденно читала,
І тепер я з любов»ю читаю,
Вчу напам»ять премудрі вірші.
Наче кадри Шевченка гортаю,
Й озиваються струни в душі…
Що за велет! Титан був та й годі!
Він життя нам пророчив нове. І ходили чутки у народі,
Що не вмер він, а й досі живе…
І він бачить усі наші справи,
Хто є друзі, а хто — вороги. Бачить біди і злети держави,
Й додає нам і сили, й снаги…
Щоб жили ми і вчились, як треба,
Й пам»ятали свій корінь завжди,
Щоб любили і землю, і небо,
Й не було щоб чужої біди.
Щоб ми разом ходили на свято,
Вкупі завжди з братами були,
Мали друзів завжди і багато,
Щоб боротись уміли й могли.
І я вірю: подякують люди,
І згадають, я вірю, про нас.
І тоді нам не соромно буде
За життя, що пророчив Тарас.
«Кобзар»
Я гортаю знову рідний «Заповіт»
Бережно й ретельно вчитуюсь в рядки.
Бачу його погляд з-під каштанів віт,
Бачу його мудрі розчерки руки…
Скільки тут вмістилось різних тих подій:
Воля і неволя, мрія золота…
Нанизав намисто віри і надій,-
І легка усмішка сповнила вуста…
Тут і «Муза», й «Доля», вірний «Заповіт»,
Що вчила дитиною. То було давно.
Пронесу «Кобзар» я крізь завісу літ,
Наче мами пісню, наче знамено…
Потім цю реліквію людям передам,
Хай читають трепетні золоті рядки.
Його мудрим помислам вмерти я не дам,
Хоч біжать, як коні в яблуках, роки…
Сповідь сироти
Немає батька і сестри, і неньки,
Один у світі, наче вовкулак…
Усі кепкують: миршавий, маленький,
А я чимдуж стискаю свій кулак…
Я так, як він, метаюся по світу,
Мій дім — це поле, кущ якийсь, і тин…
Вітри скупляться навіть на привіти,
Бо я в цім світі, як Тарас, один…
В моїй душі давно уже заснули
Добро і мрія, ніжність і печаль.
Якби вітри в дитинство повернули,
То я б з сторінки чистої почав…
І знову, знову погляд — до Тараса,
Стежини всі ведуть до його мрій.
Не схибив він за вік малий ні разу,
ВІН — вчитель мій! Пророк і батько мій!
Іду до нього
Іду до нього осінню, весною,
Несу йому печалі і жалі.
А ще — як сніг вкриває пеленою
Усе навкруг на праведній землі.
Іду туди, де весни розцвітають,
Все потопає в ніжності й красі.
Бентежно знов «Кобзар» перегортаю,
Й читаю вірші жадібно усі.
Бо він дає мені наснагу жити,
Отож ця книга в мене на столі.
Горить лампадка… Золотіє жито…
І звук у синім небі журавлів…
Тетяна Лісненко заступник директора
З виховної роботи Роменської ЗОШ — інтернату
Ім.. О. А. Деревської
(1 votes, average: 5,00 out of 5)