Чому діти не хочуть вчитися?
Чому діти не хочуть вчитися? Зараз все частіше і частіше можна зустріти сім’ї, в яких діти не хочуть вчитися. Видимих причин, щоб не вчитися, теж немає: розумові здібності нормальні, відносини з однокласниками хороші. «Що робити?» — головне питання таких батьків. Спочатку, давайте спробуємо розібратися, «чому?» А відповідь проста — причина цього лінь! Але не треба дивитися на це явище, як на нісенітницю.
На ділі, лінь — дуже серйозна причина, і буває вона різна. Що таке лінь? У словнику Ожегова: «лінь» — це «відсутність
Але в тому-то і справа, що, коли лінь, то і примусити себе лінь. Виходить замкнутий круг. У психології під лінню найчастіше розуміють відсутність мотивації. Простіше кажучи, ходити в школу немає сенсу, немає інтересу, немає стимулу. От діти і питають батьків:
Щоб мати професію, щоб багато заробляти, щоб добре жити і т. д. А діти бачать: для того, щоб добре жити, зовсім не обов’язково мати освіту, і батьки часом живий тому приклад — непогано заробляють без вищої освіти, або, маючи за плечима інститут, ледве зводять кінці з кінцями. Щоб тебе поважали, цінували, щоб реалізуватися, щоб приносити користь людям. Для дитини це далеко, а поки її цінують і поважають однолітки зовсім за інші заслуги. Щоб було цікаво, тому що вчитися, взнавати щось нове — це здорово.
А вашій дитині не цікаво, адже вона ніколи не вчився з інтересу, завжди була програма, по якій треба було «опановувати знання і навики».У садку, коли формується інтерес до пізнання і творчості, дитина робила на заняттях те, що було визначене вихователем, і лише тоді, коли це було визначено вихователем. А зовсім не те, що хотіла її душа, і що ї й було в даний момент цікаво. Можливо, вдома до її інтересів теж не часто прислуховувались: спроба самостійно полагодити телевізор або посмажити яєчню, а тим більше влаштувати майстерню із старого непотребу викликала часто бурхливу незадоволеність або мовчазне засудження батьків. А головне — вона не бачила, як пізнають, як трудяться її тато і Мама, вона не бачила по-справжньому зосереджених батьків — не телевізором, не читанням детектива або любовного романа, а захоплених пізнаванням нового. Можливо, ваша дитина просто не знає, що трудитися можна з радістю і інтересом.
Навіть якщо ви по-справжньому захоплені своєю роботою, на роботі вона вас не бачить, а удома ви або з утомленістю і по потребі робите домашні справи, або сидите перед телевізором. Багато хто може заперечити: «Що ж, виходить, все треба робити тільки з цікавістю, тільки із задоволенням? Адже часом треба і напружитися, і зробити над силу».
Так, звичайно, напружитися іноді необхідно, але тільки іноді, тому що, якщо напружуватися постійно, то можна плавно впасти в депресію і втратити інтерес взагалі до чого-небудь, навіть до телевізору. Напевно, є ще багато різних доводів у батьків, але, коли всі слова сказані, починаються репресії, тобто батьки переходять від позитивної мотивації до негативних стимулів. Причому батьки, пам’ятаючи себе в дитинстві, знають, що на них ці методи діяли добре, але ми — інші батьки, ніж наші тато і мама, а наші діти — інші діти. Загроза не пустити гуляти?
А він повертається і йде. Не дали грошей? Так він сам узяв або вкрав, а сильно «діставатимете», так і взагалі піде з будинку. Загалом, чим сильніше тиснуть батьки, тим більше і більше пропасть між ними і дитиною. У відповідь на фізичну розправу сучасна дитина говорить: «До суду подам, право не маєш мене бити». І, загалом, він має рацію.
Але існує ще один важливий аспект ліні. Відсутність мотивації може бути і від утомленості, глобальної хронічної утомленості. Втомленість буває фізична, інтелектуальна і емоційна.
Простіше всього з фізичною: поспав, полежав, розслабився, і знову готовий бігти, робити, бажати. При здоровому сні, нормальному живленні і помірних фізичних навантаженнях людина швидко приходить в норму. Але наші діти частіше страждають не від фізичних, а від інтелектуальних і емоційних перевантажень. Батькам дуже хочеться, щоб дитина була кращою, щоб вона багато чого досягла, та і дитина теж буває честолюбна. Її віддають в школу з максимальним навантаженням, але не кожен учень володіє такими інтелектуальними здібностями, щоб освоїти найс кладнішу і об’ємнішу програму. І зовсім не тому, що він дурний, просто у нас у всіх різний об’єм пам’яті, різні швидкості розумових процесів і т. д. І це треба просто прийняти.
Не варто насилувати природу, адже тоді до інтелектуального перевантаження додається постійна емоційна напруга. «Я не успішний, не виправдовую очікувань батьків, інші кращі за мене» — високі амбіції плюс низька самооцінка, і тут з’являється відчуття, що таким, яким я є, мене не люблять, а значить, я поганий. І відбувається душевний зрив: дитина вже нічого не може запам’ятати, не в змозі зробити навіть самі елементарні завдання, втрачає інтерес до всього і перестає що-небудь робити взагалі. Накопиченої втомленості так багато, що навіть тижня неробства не досить, щоб до кінця відпочити. А далі все як сніжна грудка, і головне — з’являється страх неуспішності, страх помилки, страх не виправдати очікування.
Якщо ви не хочете втратити душевне здоров’я своєї дитини, то якнайскоріше зніміть з неї навантаження, прийміть той факт, що немає в ньому супер здібностей. Вона талановита, унікальна, неповторна, вона може бути успішною, реалізованою, і може прожити щасливе життя, але не ставте для неї надзадач. Не треба забувати, що проблема також може бути зовсім не в утомленості або ліні, а у взаємостосунках з вчителями або однокласниками, а, можливо, і з вами, дорогі батьки. І те, що ваше чадо не хоче ходити в школу, — це протест. Якщо самим не вдається розібратися в цих складнощах, то не тягніть час — йдіть до психолога.
Отже, що ж робити, якщо проблем із спілкуванням в школі немає, і дитина не вчиться саме тому, що йому нецікаво? Найважче — прийняти це як дань і перестати боротися з своєю дитиною, тобто віднестися до цього серйозно і усвідомити, що їй потрібна допомога. Вона повинна відчути, що ви приймаєте її такою, хоча вам, звичайно, це не подобається, але ви її все одно любите і готові допомагати. Постарайтеся, щоб між вами була душевна близькість, і перестаньте обговорювати цю проблему з сусідами і знайомими по телефону.
Допомогти дитині усвідомити, що у неї є проблема, і що їй потрібна допомога. Якщо вона готова йти до психолога, — ведіть, але не примушуйте, не шантажуйте. Розібратися зі своїми власними захопленнями і інтересами. Подивіться на свою дитину, як на своє віддзеркалення в кривому дзеркалі, яке, звичайно, перебільшує недоліки, але не придумує їх. А ви чим захоплені, які у вас інтереси, окрім домашніх проблем і серіалів?
Спробуйте відродити свої захоплення або знайдіть нові. І головне, щоб батьки удвох займалися справою, з любов’ю в очах, з азартом в душі. І не нав’язуйте сину або дочці того, що цікаво вам, і хай він бачить, чує і відчуває вашу захопленість. Тільки це повинне бути дуже щиро. Якщо у вашої дитини з’являється хоч якесь захоплення, навіть не дуже серйозне на ваш погляд, не поспішайте говорити «ні», підсміюватися, але і не поспішаєте кидатися з допомогою і радами, роблячи тут же цей інтерес сімейним надбанням. Відносьтеся до бажань і інтересів своїх дітей з повагою. Починайте віддавати відповідальність за життя дитини їй самій: перестаньте її весь час контролювати, видавати цінні вказівки, і головне — ухвалювати за неї рішення.
Для багатьох батьків це найскладніше, тому що треба перестати відноситися до дитини, як до своєї частини, як до свого продовження. Пам’ятайте, ваша дитина така же як і ви повноправна, вільна людина.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)