«Вишневий сад» — п&;apos;єса про минуле, сьогодення і майбутнє
Вишневий сад — останній твір А. П. Чехова. Письменник був невиліковно хворий, коли писав цю п’єсу. Він усвідомлював, що скоро піде з життя, і, напевно, тому вся п’єса наповнена якоюсь тихим смутком і ніжністю.
Це прощання великого письменника з усім, що йому було дорого: з народом, з Росією, доля якої хвилювала його до останньої хвилини. Напевно, в такий момент людина думає про все: про минуле — згадує все найважливіше і підводить підсумки, — а також про сьогодення і майбутнє тих, кого він залишає на цій землі. У п’єсі Вишневий сад
Створюється враження, що герої п’єси належать трьом різним епохам: одні живуть вчорашнім днем і поглинені спогадами про давно минулі часи, інші зайняті сьогохвилинними справами і прагнуть отримати користь з усього, що мають на даний момент, а треті звертають свої погляди далеко вперед, не беручи до уваги реальні події.
Таким чином, минуле, сьогодення і майбутнє не зливаються в одне ціле: вони існують по сдельності і з’ясовують між собою стосунки.
Яскравими представниками минулого є Гаєв і Раневська. Чехов віддає данину освіченості й витонченості
Вітаю твоє існування, яке ось вже більше ста років було спрямовано до світлих ідеалів добра і справедливості…
Раневська, опинившись вдома після п’ятирічної розлуки, готова цілувати кожну річ, що нагадує їй про дитинство і юність. Будинок для неї — це жива людина, свідок всіх її радощів і печалей. У Раневської абсолютно особливе ставлення до саду — він ніби уособлює все найкраще і світле, що було в її житті, є частиною її душі. Дивлячись на сад у вікно, вона вигукує: Про моє дитинство, чистота моя!
У цій дитячої я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалося разом зі мною кожен ранок, і тоді він був точно таким, ніщо не змінилося. Життя Раневської була не з легких: вона рано втратила чоловіка, а незабаром після цього загинув її семирічний син. Людина, з яким вона спробувала пов’язати життя, виявився негідним — зраджував її і розтринькував її гроші. Але повернутися додому для неї все одно що припасти до життєдайного джерела: вона знову відчуває себе молодою і щасливою. Вся біль, накипілі в її душі, і радість зустрічі виражаються в її зверненні до саду: Про сад мій!
Після темної похмурої осені та холодної зими знову ти молодий, повний щастя, ангели не залишили тебе…
Сад для Раневської тісно пов’язаний з образом покійної матері — вона прямо бачить, як мати в білій сукні йде по саду.
Ні Гаєв, Раневська не можуть допустити, щоб їхня садиба була здана дачникам в оренду. Вони саму цю думку вважають вульгарної, але при цьому не бажають дивитися в обличчя реальності: наближається день аукціону, і маєток буде продано з молотка. Гаєв проявляє повну інфантильність в цьому питанні : Відсотки ми заплатимо, я переконаний…
Звідки в нього така переконаність? На кого він розраховує? Явно не на себе. Не маючи на те жодних підстав, він клянеться Варі: Честю моєю клянуся, чим хочеш, клянуся, маєток не буде продано! …
Щастям моїм клянусь! Ось тобі моя рука, назви мене тоді паскудна, безчесним людиною, якщо я допущу до аукціону! Всім єством моїм клянусь!
Красиві, але порожні слова. Інша справа — Лопахін. Ця людина на вітер слів не кидає. Він щиро намагається розтлумачити Раневської і Гаеву, що є реальний вихід із ситуації: Кожен день я кажу все одне і те ж. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробити це тепер же, скоріше, — аукціон на носі! Зрозумійте!
Раз остаточно вирішите, щоб були дачі, так грошей вам дадуть скільки завгодно, і ви тоді врятовані.
З таким закликом справжнє звертається до минулому, але минуле не прислуховується. Остаточно вирішити — це непосильне завдання для людей такого складу. Їм простіше перебувати у світі ілюзій. Зате Лопахін часу дарма не втрачає. Він просто купує цей маєток і радіє в присутності нещасної і знедоленої Раневської.
Купівля маєтки для нього має особливе значення: Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть у кухню. Це — гордість плебея, який втер носа аристократам. Йому лише шкода, що батько і дід не бачать його торжества. Знаючи, що означав вишневий сад в житті Раневської, він буквально танцює на її кістках: Ей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати!
Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін вистачить сокирою по вишневому саду, як впадуть на землю дерева! І тут же співчуває ридаючої Раневської: О, швидше б усе це минуло, швидше б змінилася як-небудь наша нескладна, нещаслива життя. Але це — хвилинна слабкість, бо він переживає свій зоряний час. Лопахін — людина сьогодення, господар життя, але ось за ним чи майбутнє?
Може бути, людина майбутнього — Петя Трофімов? Він — правдолюб . Його не цікавить власна зовнішність . Любов він, мабуть, вважає пережитком минулого . Все матеріальне його теж не приваблює. Він готовий зруйнувати і минуле, і сьогодення до основанья, а затем… А що потім? Хіба можна виростити сад, не вміючи цінувати красу?
Петя справляє враження людини несерйозного і поверхневого. Чехова, мабуть, зовсім не радує перспектива такого майбутнього для Росії.
Інші герої п’єси теж є представниками трьох різних епох. Наприклад, старий слуга Фірс весь з минулого. Всі його ідеали пов’язані з далекими часами. Реформу 1861 року він вважає початком усіх бід. Йому не потрібна воля, оскільки вся його життя присвячене панам.
Фірс — дуже цілісна натура, він — єдиний герой п’єси, наділений такою якістю, як відданість. Лакей Яша те саме Лопахину — не менш підприємливий, але ще більш бездушна людина. Як знати, може, і він скоро стане господарем життя?
Прочитана остання сторінка п’єси, але немає відповіді на питання: Так з ким же письменник пов’язує свої надії на нове життя? З’являється відчуття якоїсь розгубленості і тривоги: хто буде вирішувати долю Росії? Кому під силу врятувати красу?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)