Вірші про село, про батьків
В село
Іду в село і бачу, як тополі
Мене вітають поглядом здаля.
Як легко дихать у квітучім полі,
Коли під сонцем ніжиться земля…
Мене в селі завжди чекає мати,
Там квітнуть мальви, білі спориші…
І як цей край Лучанський не кохати,
Коли він будить струни у душі?
І я іду, зітхають легко груди,
В лугах — трава пахуча, молода…
Мабуть, повік перед очима буде
Село. Обід. Сільська йде череда…
А я іду. Хвилююся в тривозі,
Мене стрічає яблуня в квіту.
І рідна ненька в хустці, на порозі…
Я
І все навкруг міняється, ясніє,
Співає, грає, ніжиться, росте…
Бо лиш вона так пестити уміє,
Як сонце пестить літо золоте.
В хліві старім клепає батько косу,
Той звук немов за обріі пливе.
Моє дитинство золотаво-босе
В душі моїй і в пам»яті живе…
Стоїть матуся. На обличчі — сльози.
З-під хустки — срібна диво-сивина…
Мабуть, пекли непрохані морози,-
Та тільки в чім тепер іі вина?..
Не йду — лечу, щоб гаряче обняти,
Почути шепіт знов іі душі.
Яке це щастя — батько є і мати!
Навіть в дворі радіють спориші.
Ідем у хату. Явір
І запах м»яти й пижми на вікні…
Здається, довго я була в дорозі,
Й стає чомусь так соромно мені…
Сінешні двері, стоптані пороги,
Біленькі й свіжі в хаті рушники…
А серце знову сповнене тривоги
І ятрять душу спогадом думки.
Моя матусю, рідна моя нене,
Життя водою швидко так спливло…
Колись же ти виходила по мене
Не тільки до майдану, — за село!
Чекали з батьком, з вечора чекали,
Пекли в печі рум»яні пиріжки,
Слова найкращі в подумках шукали,
Й мої гортали трепетно книжки…
Тепер я знову з вами, у родині,
Й так хороше і радісно в душі,
На рушнику — фіалки темно-сині,
А у дворі — біліють спориші…
Яблуня
Вгніздилась яблуня, стара і одинока
У кінці саду. Тиха і німа…
Сховалась, мабуть, від чужого ока, —
Тепер її потріпує зима…
Ламає вітер крила їй лелечі,
Мороз вкриває інеєм гілки…
А сіра пам»ять струшує на плечі
Немов сніжинки, вицвівши роки…
Нема сусідів, подружок немає,
І голосів пташиних теж нема…
То ж вітер злий гілки їй і ламає,
Вона ж бо крайня… Та іще й сама…
І нікому сердегу пожаліти, —
Частенько в землю скапує сльоза…
А коли квітом вкриються їй віти,-
Всіх полонить незаймана краса…
Тоді літають бджоли-медоноси,
Такі кумедні, сильні і святі,-
Але вона нічого в них не просить
У цім шаленім, прикрому житті.
А потім осінь. Яблука червоні
Постукують в саду і ніч, і день,
Або кладе прохожим їх в долоні,
Й подяки не чекає від людей…
А коли чує вересня розмову,-
Міняю сукню: світлу — на руду…
І поринає в сутінь вечорову:
Така вона страшна у цім саду…
Отож сховалась від чужого ока,
Її душа зітхає крадькома…
Бо все життя, як палець — одинока,
Сама у світі цім. Сама. Сама.
Сама…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)