Вірш В. Маяковського «Сергію Єсеніну»
Багато хто коли-небудь бачили прорастаючі різь кам’яні плити, крізь тріщини в асфальті, скрізь, де тільки можна, червоні квіти. Така і суть поезії. Душа поета, його уява схожі на найродючіший грунт, на якому важко, зі стражданням, із зусиллям, але все ж таки вперто проростають думки-вірші. Із бруду, з пилу, із чорного грунту, із самих глибин тягнуться вгору ці тендітні паростки, щоб потім знайти теперішню силу, розцвісти, показати всім свою красу, свою принадність.
І чим частіше буде улещувати, рихлити творець цей грунт, чим більше дощів натхнення
З іншого боку, простір, пофарбований у такі тони, нагадує про смерті, про блідість небіжчиків, про вогкість і чорність землі, у яку їх закопують, про самітність і темряву, що оточує людину після смерті. Вірш має незвичайний фонічний лад: приголосні звучать у рядках, у яких мова йде про життя, а тихі, шиплячі — про вмирання, про смерть:
У народу, у мовотворця, умер дзвінкий забулдига підмайстер. І несуть віршів заупокійний лом, з минулих з похорону не переробивши майже.
Крім того, є у вірші і «бронзи дзенькіт», і » скандаліст, що гримить,», і «трипалий свист». Маяковський кричить, але не кожний може почути його слова. Вірш написаний у його улюбленій формі — дробинкою, тонічним віршем, у якому враховується лише кількість ударних складів у рядку. Деякі слова Маяковський виносить із кінця рядка на новий, у такий спосіб виділяючи їх, зупиняючи на них увагу. Завдяки всьому цьому створюється враження плутаного, уривчастого, трохи хаотичного мовлення.
Використання перехресної рими надає логічним побудовам чіткість, закінченість, але рима не завжди точна, через що вірш стає схожим на живу розмову. Ряд використовуваних автором неологізмів також сприяє цьому. Можна відзначити як одну з особливостей вірша те, що Маяковський постійно звертається до Єсеніна як до живого: «Ви пішли, як говориться, у світ інший». Причому розмова ця іде в теперішньому часі, як будь-яка звичайна бесіда.
Така побудова надає особливу інтимність, коли з’являється можливість висловити все наболіле, зізнатися в тім, про що звичайно не говориться, про що замовчується. У такому плані вірш сприймається як якась сповідь автора, де звертання до Єсеніна — це лише привід оформити свої дотепер не усвідомлені відчуття в чіткі думки про призначення поета, про місце поезії в житті поета.
Для Маяковського створення віршів — це якесь вміння, здатність . Причому здатність дається не просто так, її потрібно розвивати як корисне, потрібне, адже поет — підмайстер народу. Йому необхідно завжди творити, і творити вільно, завжди говорити про те, що у нього на душі. Тому, звичайно, Маяковський вважає, що неможливо творити по чиїйсь вказівці, під наглядом, тому що тоді починаєш писати «утомливо і довго», а головним стає число рядків, а не їхній зміст.
Автор розуміє, що поет без волі — не поет, що у такої людини виходу немає: або ставати наслідувачем, або вмерти. Несвобода для поета як відсутність чорнила. Можливо, тому Маяковський говорить: «Чому ж збільшувати число самогубств?
Краще збільшити виготовлення чорнила!». Він нехтує ті шляхи, які «протоптані та легше». Для нього неможлива сама думка про те, що можна здатися, зупинитися, кинути все, піти.
Тому він не може зрозуміти Єсеніна, який зробив це. Поет, талант якого Маяковський визнає одним з найбільших, перестає боротися, вмирає — і перестає творити. А для Маяковського не існує навіть думки про те, щоб за власним бажанням перестати створювати вірші.
У будь-якій ситуації він прагне оспівати життя, і для нього зміст його — у невпинному русі вперед. Без сумнівів, без жалю, без оглядки: «Марш!..».
І нехай життя важке, але він вирве «радість у прийдешніх днів». І знаючи про те, що трапляється з поетом після смерті, Маяковський, як теперішній оратор із трибуни, заявляє, що «у цьому житті померти не важко», що у теперішніх поетів весь зміст їхньої творчості в тім, щоб «зробити життя», а це «значно трудніше». Але праця віршотворця завжди була, є і буде важкою. Як селяни все своє життя обробляють землю, щоб на ній виріс хліб, тілесна їжа, так і поет присвячує своє існування нелегкому оранню величезних і незасвоєних полів своєї душі, щоб з’явилися вірші, духовна необхідність, адже «слово — полководець людської сили».
Напевно, можна затверджувати, що Маяковський хотів у цьому вірші передати своє відношення до поезії і поетів. Позначивши для себе ціль — жити, щоб «зробити життя» і оспівати його, він завжди прагнув до неї. І його, без сумніву, можна віднести до тих великих людей, яким удалося зростити у своїх душах поезію.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)