Твір по роману Григорія Тютюнника «Вир»
Важливим етапом уроку є глибоке й свідоме сприйняття учнями творчості Григорія Тютюнника. «Вир» — надзвичайно серйозне явище в літературному процесі. Художню цінність роман не втратив і на сьогодні. Вчитель повинен докласти миксимум зусиль, аби інформація художнього типу не сприймалась учнями лише на рівні фіксації факту. Для цього треба так проникнути у художню структуру твору, щоб виникли відповідні думки і почуття, певні уявлення і асоціації.
А ставлення до художнього твору, як відомо, виникає тоді, коли він якоюсь мірою торкається
Сприйняття ідейно-художнього змісту роману «Вир» Григорія Тютюнника набуває на сучасному етапі особливої актуальності і гостроти, бо ж триває процес переоцінки духовних цінностей, а це вимагає творчого осмислення життя, які художньо відтворює письменник, заглиб-ленпя в розуміння логіки поведінки героїв та їх внутрішнього Світу.
«Вир» — назвав Григорій Тютюнник свій твір. Тут потрібно звернутися безпосередньо до тексту і відшукати місця, пов’язані з образом виру, простежити, як він співвідноситься з героями твору німи вчинками, думками
Письменник проводить думку, що вир народного життя, визначеність кожної людини в цьому вирі — вистояла вона чи зламалася — залежить від того, як глибоко ввійшло її коріння в народний грунт, як тісно зв’язана особистість з народом, його працею, мораллю, духовним досвідом. «Вир людського життя, вир пристрастей — світлих і чистих в роки мирної праці — не зчорнить вир ворожої навали, бо проти загарбника бореться людина, яка любить землю і все суще в ній».
Час у романі досить обмежений — весна 1941 року і перші місяці другої світової війни. Твір багатопроблемний. У ньому зачіпаються такі складні питання, як колективізація і ведення колгоспного господарства, розкуркулювання і його наслідки, вічна проблема — людина і земля, атмосфера взаємної недовіри і доносительства, яка панувала в країні, зокрема в 30-х роках, місце людини у війні з фашизмом та ін. До вирішення всіх цих проблем Г. Тютюнник підходить сміливо, неординарно. Однак про деякі злободенні питання письменник говорить лише натяками, не сягаючи в саму глибінь.
Чому? Щоб зрозуміти це, треба коротко охарактеризувати час створення роману. Це були 1956- 1962 роки.
Після XX з’їзду компартії у країні поволі, обережно, почали відбуватися певні зміни. Було реабілітовано лише деяких невинно репресованих чесних людей, скасовано непосильні сільгосппо-датки, колгоспники дістали право вести господарство на присадибних ділянках. Поволі почала пробуджуватись національна самосвідомість народу, відроджуватися духовність, культура.
Проте Ні про які докорінні зміни в економічному та й політичному житті не йшлося. Замість «слава великому Сталіну» співали «партія — наш рульовий». У суспільстві ще панував страх, недовіра до змін. Д. Павличко писав, що «здох тиран, але стоїть тюрма».
У таких умовах, звичайно, твір, у якому б відверто йшлось про неспроможність комуністичної ідеології, колгоспного укладу господарювання, не побачив би світу.
Г. Тютюнник у «Вирі» хоч і не говорить про це прямо, проте розвитком сюжету, характерами героїв підводить читача до таких висновків. Голова колгоспу Оксен Гамалія щиро вболіває за господарство. Він виступає проти додаткових хлібопоставок: «А посівну провалювати і залишати колгоспників без куска хліба… я не буду… на слідуючий рік держпостав-ку виконаю і більше не дам ні зернини».
Оксен дбає про добробут селян: «Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам ображати. Я за нього душу свою готовий вивернути». У минулому він проводив розкуркулювання, будував колгосп, щиро вірячи, що тільки таким може бути шлях до щасливого життя. Та все склалось інакше.
Селяни живуть бідно, змушені красти в колгоспі, щоб не голодувати. Ось Оксен упіймав Кузя з вкраденою соломою, погрожує йому судом. І чує у відповідь: «А що в мене в хаті нічим їсти зварити, тобі однаково?»
Той же Кузь, якому Оксен «скільки раз докоряв» за те, що «до куркулів жалість мав», пояснює йому, що і справді були жмикрути, кровопивці, як-от дядько Бавило, у якого Кузь малим наймитував. А були й такі, як Василь Гончаренко,- чесний господар, який «наймитів не тримав, землі на слабенького середняка», а його — до Сибіру. Северин Джмелик, родину якого теж розкуркулили, мабуть, без достатніх підстав вбиває партизанського командира Оксена.
Але сім’ї Оксенової не чіпає: » А ти забирай дітей і тю-тю з Троянівки… Твій Оксен, як вивозив нас на бугри, не передушив нас, малих, і я твоїх не займу»,- говорить Джмелик дружині Гамалії. Северин метаться за заподіяну йому кривду, хоч і розуміє, що якщо червоні повернуться, то йому кінець. «А хто ж правду розсудить?» — замислюється він.
Бо одна неправда породжує іншу…
Тут доцільно згадати Йоньку Вихора і на прикладі цього персонажа показати, як невтримна жага збагачення губить людське, все краще в людині. Він не гребує нічим — краде дерево з лісу, трусить чужі ятері, вдається навіть до прямого розбою, забираючи в бабусі корівчину. «Він тяг скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні.
Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало».
На близьких д, о Оксена позиціях стоїть і Дорош. Демобілізований з причини контузії, він поїхав працювати в колгосп. Дорош так само щиро дбає про людей, про спільне ічхподарство .
Цим образам протистоїть Гнат Рева, який дбає лише про власне крісло. Заради цього він здатний бездумно виконувати будь-які директиви зверху — вибрати увесь хліб з колгоспу, руйнувати хати на хуторах, зводити наклепи на людей. А сам бере хабарі, не турбується про добробут селян.
Тут доречно провести паралель з образом Корнія Матюхи — у цих двох партійців є багато спільного. Питання довіри до людини — одна з важливих у романі. Його можна проаналізувати на прикладі образів Тимка, Уласа та інших персонажів .
Працюючи над текстом твору, спинимося на найбільш свіжих, точних образах, художніх деталях. Наприклад, багато говорить про характер Тимка епізод із убитим ним фашистом, у якого «в пальцях — вигребена з-під снігу грудочка землі». «І цього не дам»,- насупився Тимко і вибив ногою грудку». В цьому епізоді — й любов селянина до землі, яку обробляв, на якій працював, і почуття патріота, землю якого топче ворог. Відштовхнувшись від цієї деталі, можна стисло згадати про сцену зустрічі загарбників у Троянівці, надії Йоньки на землю, спірку Горонецьких за наділи та ін.
Зважаючи на специфіку оглядового вивчення твору, варто спинитися на тих образах, епізодах, художніх деталях, які є найбільш вдалими, дозволяють розкрити глибину змісту та красу художньої форми «Виру».
(1 votes, average: 5,00 out of 5)