Тема твору: Трагедія селянської долі в новелах Василя Стефаника
Творчість В. С. Стефаника — одного з найвидатніших митців України — відзначається високим гуманізмом і справжньою народністю. Як істинний письменник-гуманіст, він проникає в глибини людського життя і психології, втілюючи свої спостереження в майстерній художній формі. У значній частині творів В. Стефаник змальовує трагічну долю бідного селянина. Для прикладу можна взяти не одну, а кілька новел.
Уважно передивимось і узагальнимо їх зміст, уявимо собі ті часи…
«По селі сотається, пливе тоненькими струями, розпадається на маленькі
Уявляєш усе це — і на серці стає так радісно і спокійно, що й самій хочеться співати. Але бажання відразу зникає, коли дізнаєшся про ту жорстоку й жахливу дійсність, яка ховається за стінами показної краси. Сонце щойно зійшло і своїм промінням освітило хрест.
Знаєте, той, що Іван Дідух сам собі на горбі поставив. Бідний чоловік! Все життя віддав важкій виснажливій праці. З ранку до ночі гнув спину, ніколи було й вгору подивитись. «Вік свій збув на тім горбі».
У
Поховав себе живцем…
А он там, у хаті, мати діток своїх перед смертю благословляє. Четверо їх у неї, один одного менший. 1 що то їх чекає у майбутньому? Залишаться сиротами, нікому не потрібними. Підуть на службу до пана чи війська.
Або ж «украде, бо воно ніколи добра не знало, та краденим хоч потішиться». Така їх доля — доля бідних селянських дітей, малих беззахисних сиріток.
По дорозі, що веде від села, котиться віз. На ньому лежить дівчинка. Катруся хвора, і батько везе її до лікаря.
Вона плаче. Гірко стає їй від слів батька: «А ти, розпаднице, пам’ятай, що як я гроші задурно по дохторах розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор!» Та хіба МЕ можемо його засуджувати?
Ви, можливо, думаєте, що йому не шкода дочки, що не любить її? Любить і шанує. Ще й як! Адже ж то «така-с була годна, така робітниця, що на все село!» Та бідність і нужда призводить до того, що батьки наперед повинні вираховувати, чи варто давати за лікування дитини гроші, чи ні. А може, й не треба?
Й так вже «гроші мину лиси, других заробити не заробиш».
А куди це сільські газди поспішають? А це вони до білявої Доці, на науку. Відколи запровадили «викслі», відтоді усе й почалося. Працював чоловік на ниві й коло хати та й горя не знав.
Так ні! Упали кляті папери, як сніг на голову. їх ще й підписувати треба. А звідки ж неосвіченому чоловікові вміти це робити? їм ще поталанило. У них є Доця. Що з того, що в кінці всі мусять заплатити за навчання?
Ну і що, якщо доведеться віддати курку чи кілька монет, зароблених важкою працею? Все це коштує вміння ставити справжній підпис, а не якийсь там хрестик. Біля хати сидить старенький сивий дідусь і скаржиться на свою нещасну долю. Важко на світі жити, дуже важко, а тут ще й діти болю завдають.
Працював, доколи сил вистачало. Зароблене — дітям: «коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав». Ви думаєте, дочекався подяки? Де там!
Навпаки: «Здихайте старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдають, сирець поїдають, а ми, як щенєта на них дивимось… ви старенькі, слабенькі, та й їжте маленько. Отак нам уповідають наші діти». То від кого, скажіть, чекати ласки, коли найрідніша кровинка, якій віддав все життя і любов, відмовляється від тебе, зневажає, принижує? Та це ще нічого в порівнянні з тим, який сюрприз піднесла Касіянисі її дочка.
Ви ще не знаєте? Народила московського байстрюка. Ото було!
Батько з матір’ю відцуралися, піп в церкві прокляв, сусіди минали. Не знайшла спокою в селі. Але коли покинула все і пішла світ за очі, тоді вільно зітхнула і зрозуміла, що перебуває в безпеці: «Гріху, мій гріху!
Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій сину». Боже, як, напевно, важко боятись своїх рідних, ховатись від зневажливих поглядів сусідів-односельчан! Життя таке трагічне, шукаєш і потребуєш підтримки близьких, але й вони до тебе байдужі. Як можна говорити про щастя, добробут і мир, коли навколо не люди, а кам’яні створіння з гранітними твердими серцями? Хоча і їх ми повинні зрозуміти.
Бідність і нужда роблять свою чорну справу, примушуючи людину зневажати не тільки оточуючих, а й саму себе, не залишаючи їй ні крапельки надії. А вона, як відомо, вмирає останньою… От таке-то воно, життя селян кінця XIX початку XX століть.
Що не день — то новина.
Про те, що Гриць Летючий втопив у річці свою донечку. Не тому, що хотів заподіяти їй зло. Ні!
Він просто хотів позбавити її всіх мук, що чекають кожну мужицьку дитину. За допомогою порівнянь і художніх деталей автор створює гнітючу картину страшного зубожіння селянської родини. Батько дістав десь кусень хліба і кинув дітям на піч, — побачив, що вони, «як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися», були такі виснажені, що не зрозуміло, «як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі», висушені тіла їх були, «як пір’я», а важили тільки, «як олово», налиті горем очі. І батька охопив жах, і в голові майнула думка, що краще вмерти, чим отак жити. Він молився, бігав по сусідах, почорнів, на груди давив йому якийсь камінь, але позбутися страшного задуму не міг. Коли йшов з дітоньками до річки, його палило ніби вогнем, він скреготів зубами.
Побачивши річку, побіг і з усієї сили кинув Доцьку у воду. Гандзуня відпросилася. І батько, який її дуже любив, радить піти до хати заможного селянина і найнятися доглядати дитину.
Про те, що Федір підпалив маєток Курочки, відімстивши таким чином за несправедливе ставлення пана до нього. Про те, що кільком чоловікам доведеться зустріти Святий вечір не з сім’єю, як годиться, а в’язниці, куди їх посадили з метою навести на «путь істинний». Та, не дивлячись на все це, життя продовжується. Завтра знову зійде сонце, облоскоче промінням кожне деревце і кожний кущик, пташку, яка щебетатиме, прославляючи народження нового дня, який принесе свої турботи і проблеми.
Що поробиш, така його доля — доля трударя і хлібороба. Вічного мученика.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)