Непогасна зоря В. Симоненка
Так писав Василь Андрійович Симоненко — великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:
Дядька я вбити зневагою мушу, Тільки у грудях клекоче Гроза! Хто обікрав, обскуб його душу, Хто його совісті руки зв’язав?
Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства,
«…Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють цього лише убогі душею й мозком», — писав він у своєму щоденнику в останній рік життя.
А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі:
«Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючися
Україно! Ти моя молитва, Ти моя розлука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.
Шістдесяті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді — В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса… Вони по-новому, на противагу «поезії безплідній, як толоці», прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних змін, відродили віру в найсвятіші ідеали — добра, любові, правди, справедливості.
Поезія Василя Симоненка несла на собі відбиток думок і сподівань тогочасної молоді. Це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, вірності. І серед перлин його лірики особливе місце займають вірші про кохання.
Я тебе сприймаю за істину — небо навіть і те рябе. Одчайдушну, печальну, розхристану, Голубу і безжально освистану І таку я люблю тебе!
Неповторність Симоненкових віршів про кохання — в художньому дослідженні найтонших нюансів почуття: від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання:
У весняному сумі ночей Я чекаю тебе, моя мила, Щоби полум’ям синіх очей Ти тривогу мою погасила.
Слова кохання прості і зрозумілі кожній людині. Вони звучать по-особливому на кожній мові. Поети ж завжди Оспівують своїх коханих:
Ти в життя моє убоге Зіркою яскравою ввійшла. Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання і чистоти інтимного почуття не може залишити мене байдужим.
Розвели нас дороги похмурі, І немає жалю і гіркоти, Тільки часом у тихій зажурі Випливаєш з-за обрію ти.
Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива. Не вір мені. Бо я брехать не вмію, Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію…
Поет завжди лишиться 28-річним. Але його творчість живе, не затьмариться з роками поетична зоря сина українського народ ї й відкритий шлях до наших сердець, до народу, до України.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)