Мої вірші
РІДНА ХАТА
Струнка тополя і джмелі над мальвами,
Пахучі вишні і малина у садку,
Та стежка до воріт, що пахла травами
Були найкращими у нашому кутку.
Світились вікна приязною тишею,
І зустрічали нас у будь-якій порі.
Цвіли жоржини і півонії під вікнами,
І муркав радісно наш котик у дворі.
Тут завжди віяло і затишком і спокоєм,
Сюди злітались за порадою не раз.
Залишились тепер лиш теплі спогади,
Що повертають у дитинство нас.
ТАТОВІ ПИСАНКИ
Мов чарівне диво, чудо-таїну,
Запалив мій тато свічку
І відчула серцем я святковий дух:
Теплий спогад свята досі не ущух.
Тато взяв у руки диво-писачок,
Вчив мене писати хрестик і гачок,
І лапки, і крапочки, й сонце, й зіроньки…
Гарні в нас виходили диво-писанки.
З цибулиння фарбу Мама готувала,
Писанки мальовані нею фарбувала.
Ми на свято завжди мали оберіг:
Він родину нашу від біди беріг.
МАМИНІ РУШНИКИ
Вже літа спливають і не бачать очі,
Але душу гріють мрії юних літ.
Згадує матуся вечори дівочі,
І любов’ю серця зігріває світ.
Мрії ті юнацькі і любов безмежна
Хрестиком лягають на її шиття.
Вишиває
На канві біленькій все своє життя.
Кожній своїй доні, кожному онуку
Вже подарувала вишитий рушник,
Щоб оберігав нас від тривог і смутку,
Щоб до зла й байдужості з нас ніхто не звик.
Прикладу до серця рушничок матусин
І відчую ніжність і палку любов.
Візерунки мамині берегти ми мусимо,
Щоб могли в майбутньому відродитись знов.
РОДИННЕ ТЕПЛО
Незабутні з дитинства хвилини,
Коли разом збиралась родина,
Коли дзвінко лунали пісні,
І світилися очі ясні.
В хаті пахло святковими стравами,
І вогонь у печі танцював.
Скатертиною стіл накривали ми,
Батько щиро гостей зустрічав.
Вся родина збиралась на свято,
І якесь особливе тепло
Панувало тоді в рідній хаті,
Від розлук і від чвар берегло.
Є світло й ніч,
Є музика і тиша,
Натхнення і байдужість,
Честь і суд.
Краса й потворність,
Є низьке й найвище,
Те, що здолає в світі
Зло і бруд.
Є віра і любов,
Є впевненість, надія,
Велика сила слова й доброти.
Є боротьба, а в ній —
Є злети і падіння,
Є гідність досягати висоти.
А в небі є зірки…
Хто може їх дістати?
Відчути Всесвіт,
Осягнути суть буття?
І на дрібниці час не витрачати,
Щоб раптом так покинути життя?
Є іскра Божа, що не кожному дається,
Є мудрість — нагорода з нагород.
І доля лиш тоді нам усміхнеться,
Коли ми розумітимемо себе.
Самотність не лікується, це — вирок.
Моє натхнення і мого страждання прірва.
Кипить життя дивується:
Коли ж нарешті пута ці розірву?
Навколо — люди, друзі і знайомі,
І я усміхнено іду назустріч долі.
Шукаю затишку, живу неначе в комі,
І підкоряюсь завжди чиїйсь волі.
Я знаю свої сили: їх боюся,
Ховаю, стримую, наскільки це вдається.
І все життя з собою я борюся,
Але енергія з грудей все дужче рветься.
Боюсь самотності й сама іду до неї,
Живу під маскою покірності й терпіння.
Моя душа — пелюсточка лілеї,
Моє майбутнє — дум моїх насіння.
Творити, діяти, міняти, будувати —
Моє покликання, моє життєве кредо.
Шукати, чарувати, дивувати —
Здається, більшого в житті уже й не треба.
Скільки зірок на небі —
Стільки доль на землі.
Кожній — по щастю треба,
Чи добрі вони, чи злі.
Скільки людей на світі —
Стільки таємних сил:
Є переможці, є биті,
З крилами і без крил.
Є люди — теплі, мов сонце,
В них — енергія доброти.
Вони сяють життям і любов’ю,
Поруч з ними так хочеться йти.
Є люди — зірки яскраві,
Що темряву розганяють,
В своїй недосяжності праві…
Таких на землі не сприймають.
Є квітки — красиві й пахучі,
Що з буденності творять красу,
Їхні діла — квітучі,
Їх душі добро несуть.
Але є іще й інші — «тіні»,
Що сіють лиш темряву й зло.
Їхні очі — холодно-сині,
Їхнє серце — залізо й скло.
Поруч з ними інших — морозить,
Поруч з ними скляніють слова.
Порятунку від них серце просить,
Паморочиться голова.
Скільки зірок на небі —
Стільки доль на землі.
Кожній — по щастю треба,
Чи добрі вони, чи злі.
Скільки людей на світі —
Стільки таємних сил:
Є переможці, є биті,
З крилами і без крил.